Павло Степанович поправив на носі окуляри, які постійно з’їжджали від хвилювання, і ще раз зиркнув на годинник. Чверть на сьому. Дружина поїхала лише вранці, але чоловік вирішив діяти рішуче.
Почувся скрегіт ключа. У коридор ввалився Віктор, на ходу розплутуючи шарф і намагаючись не впустити телефон.
— Тату, ну що за терміновість? Я з наради ледь втік, сказав, що трубу прорвало. Де мама? Що з нею? — Віктор кинув куртку на тумбочку, ледь не збивши баночку з добривом для орхідей.
— Тихо ти, не шуми, — шикнув Павло Степанович, виглядаючи в коридор. — Роздягайся. Люба зараз буде.
Не встиг він договорити, як у двері подзвонили — коротко і вимогливо. Люба залетіла в квартиру, пахнучи морозним повітрям і дорогими парфумами.
— Тату, я вже всі лікарні в думках перебрала. Кажи швидко: вона вдома? Чому ти по телефону мовчав?
— Проходьте на кухню. Там чайник тільки закипів. І шарлотка… Мати перед поїздом напекла, — батько махнув рукою в бік кухні, намагаючись надати своєму обличчю вигляду людини, що несе на плечах долю атлантів.
Сіли. Віктор одразу вхопив пиріг, Люба підозріло дивилася на батька, який чомусь довго витирав чисту чашку рушником.
— То де мама? — знову спитала вона.
— У «Лісових далях». Поїхала. Сьогодні о дев’ятій ранку потягом, — похмуро відповів Павло Степанович.
— В санаторій? — Віктор перестав жувати. — І це ти називаєш «терміновою проблемою»? Тату, я через цей твій дзвінок ледь контракт не провалив. Ми могли це в суботу обговорити.
— В суботу було б пізно. Треба зараз вирішувати, що робити, поки вона там повітрям дихає і гроші тринькає, — батько нарешті сів і вперся ліктями в стіл. — Ви розумієте, що вона змінилася? Це не та Ніна, яку ми знали тридцять років.
— У сенсі? — Люба підняла брову. — Колір волосся змінила?
— Гірше. Вона змінила ставлення до життя. Ви пам’ятаєте, як вона раніше жила? О шостій ранку підйом, на роботу, потім по магазинах, потім прання, готування, нам на дачі допомагала, підробітки брала. Вона ж на місці не сиділа! А зараз?
— А зараз вона на пенсії, тату, — м’яко нагадала Люба. — Вже майже рік.
— От саме! Рік! — Павло Степанович аж підскочив. — Я думав, вона місяць посидить, засумує за колективом і піде кудись хоча б на пів ставки. Ну, в реєстратуру якусь чи вахтером. А вона — ні. Каже: «Павле, я за сорок років так надивилася на людей, що тепер хочу дивитися тільки на кактуси». Ви бачили, що вона у вітальні влаштувала? Там джунглі! Я вночі боюся в туалет іти, мені здається, що та ліана мене за ногу вхопить.
Віктор засміявся, запиваючи пиріг чаєм.
— Тату, ну квіти — це ж нормальне хобі. Краще, ніж якби вона на лекції почала ходити…
— Та яке хобі! Вона в’яже цілими днями. Ви гляньте в ту шафу — там шкарпеток на цілу ораву. Я їй кажу: «Ніно, куди стільки?», а вона мені: «Не заважай, у мене серіал починається». Вона дивиться турецькі серіали! Ви можете собі це уявити? Наша мати, яка завжди висміювала сусідку за таке марнотратство часу!
— Може, їй просто спокійно так? — Люба знизала плечима.
— Та яке спокійно! Вона путівку купила. Сама. Мене просто перед фактом поставила: «Їду на два тижні в сосновий ліс». Я питаю: «А гроші? Може, краще унітаз новий купимо чи в машині підвіску подивимося?». А вона мені так спокійно: «Павлику, унітаз почекає, а мої нерви — ні». І поїхала. Купу грошей відвалила за те, щоб по снігу ходити. Можна подумати, у нас у дворі снігу мало.
Віктор відсунув порожню тарілку.
— І чого ти від нас хочеш? Щоб ми її звідти силоміць вивезли?
— Я хочу, щоб ми серйозно з нею поговорили. Коли повернеться. Ви — дорослі діти, маєте авторитет. Треба її переконати, що людині в її віці не можна так розслаблятися. Рух — це життя. Нехай іде працювати. Хоча б заради того, щоб вдома не киснути. Вона ж там розсаду планує на всі підвіконня розставити. Це ж знову дача, знову ці відра, шланги… А вона каже, що буде там все літо жити і просто відпочивати. Хто ж так на дачі робить? На дачі треба працювати!
— Тату, послухай, — Люба накрила руку батька своєю. — Тобі не здається, що вона це заслужила? Я пам’ятаю, як вона нас ростила. Ти на заводі по пів року зарплату не бачив, а вона десь ті кофти брала, перепродувала, ночами шила. Ми її бачили взагалі без книжки в руках, тільки з ополоником чи ганчіркою.
— Ну, всі так жили, — буркнув Павло Степанович.
— Не всі. Вона жодного разу в санаторії не була, поки ми росли. Все нам: то куртку Віктору, то мені на туфлі. А тепер вона хоче в’язати шкарпетки і дивитися на Сулеймана. Має право.
— Так вона ж не просто дивиться, — батько ніяк не міг заспокоїтися. — Вона мені нещодавно заявила, що ми маємо машину продати, бо я на ній тільки на ринок раз на тиждень їжджу, а страховка і ремонт дорогі. Каже, краще ці гроші на подорож витратити.
— А що, погана ідея? — Віктор усміхнувся. — Машина у тебе справді більше в гаражі гниє.
— Ти теж туди само? — Павло Степанович розчаровано подивився на сина. — Я вас кликав, щоб ви мені допомогли її в до тями привести, а ви…
— Тату, — перебив Віктор. — Давай чесно. Тобі просто незвично, що вона перестала навколо тебе крутитися 24 на 7. Раніше ти прийшов — вечеря на столі, сорочка випрасувана, план робіт на вихідні складений. А тепер вона каже: «Звари пельмені сам, у мене кактус не цвіте». Ось що тебе зачіпає.
Батько відкрив рот, щоб заперечити, але промовчав. Поправив серветку на столі.
— Ну, може, трохи і так, — тихо сказав він. — Але ж не можна так… Раптово все кинути. Я от у свої шістдесят вісім ще працюю.
— То й ти звільняйся, — кинула Люба. — Скільки можна? У вас пенсії є, ми з Віктором підкинемо, якщо треба буде. Навіщо тобі той завод? Будеш з мамою по лісу гуляти. Або он, шкарпетки допомагати в’язати.
Павло Степанович уявив себе зі спицями і мимоволі здригнувся.
— Я в’язати не буду. Я можу… ну, розсаду поливати, якщо треба.
— От і домовилися, — Віктор підвівся і поплескав батька по плечу. — Ти давай, не накручуй себе. Мати приїде відпочила, добра. Може, вона тобі звідти якогось меду лісового привезе замість добрив.
— І привезе, — зітхнув батько. — Вона сказала, що переходить на здоровий спосіб життя і трав’яні чаї.
— Ну, тоді будеш пити чай. Теж корисно.
Люба підійшла до вікна, де стояв величезний горщик з якимось пухнастим сукулентом.
— Гарний який. Слухай, тату, а давай ми їй зараз подзвонимо? Просто так. Дізнаємося, як доїхала.
Павло Степанович глянув на дітей. Його роздратування кудись випарувалося, лишивши по собі дивне відчуття полегшення. Може, і справді дарма він цей «екстрений збір» влаштував. Діти виросли якимись… занадто правильними.
Чи то просто він сам застарів у своїх вимогах до Ніни.
— Дзвоніть, — дозволив він. — Тільки не кажіть, що я скаржився. Скажіть… ну, що ми тут пироги їмо і все у нас нормально.
Віктор дістав телефон і натиснув на гучний зв’язок. Після третього гудка почувся бадьорий голос Ніни Іванівни.
— Алло, синку? Щось сталося? — в голосі матері не було ні краплі тривоги, лише спокійна цікавість.
— Та ні, мамо, все добре. Ми тут у тата зібралися, вечеряємо. Як ти там? Як повітря?
— Ой, дітки, тут така краса! Сніг такий білий, що очі ріже. І тихо так… Я щойно з процедур, зараз іду на вечерю, а потім у нас танці для тих, кому трохи за…
Павло Степанович округлив очі.
— Які танці, Ніно? — не втримався він і підсунувся ближче до телефону.
— Звичайні, Павлику. Вальс, танго. Не хвилюйся, я з жінками з третього поверху здружилася, ми разом підемо. Ти там квіти полив? Особливо той, що на підвіконні у спальні, йому треба потроху.
— Полив, полив… — пробурмотів батько. — Танцюй вже.
— Ну от і добре. Все, біжу, бо музику вже чути. Цілую вас усіх!
У слухавці пішли короткі гудки. В кухні стало дуже тихо.
— Бачиш, — усміхнулася Люба. — Вона щаслива.
Павло Степанович подивився на порожній тазик з-під пирогів, потім на кактус, потім на дітей.
— Танці… — повторив він під ніс. — Треба все-таки ту розсаду купити. Нехай садить, що хоче. А машину… ну, може, вона і права щодо машини. Все одно в гаражі тільки місце займає.
Віктор подивився на годинник.
— Ну, якщо криза скасовується, я поїду? Бо завтра знову звітність.
— Їдь, — батько піднявся, щоб провести дітей. — І ти, Любо, їдь. Дякую, що заскочили.
Коли двері за дітьми зачинилися, Павло Степанович повернувся на кухню. Він вимкнув зайве світло, залишивши тільки маленьку лампу над столом. Потім підійшов до вікна і обережно торкнувся пальцем листочка орхідеї.
— Танцює вона там… — буркнув він, але вже без жодної злості. — Ну, нехай танцює. Заслужила.
Він дістав з холодильника шматочок ковбаси, відрізав тонку скибку хліба і з апетитом з’їв, дивлячись у темне вікно, де кружляли рідкісні сніжинки. Життя, здається, справді почало змінюватися, і, можливо, це було не так уже й погано.
Головне, щоб шкарпеток більше не в’язала, а то складати нікуди, ще скаже його спінінги викинути, щоб місце було…
От тобі й спокійна пенсія, а у вас яка?
