fbpx

Те, що сусіди зверху здають квартиру, наче мені на зло – то факт. Що не нові квартиранти, то нова мій головний біль, як не затоплять, то пес гавкає цілу ніч, а в вихідний день виє, бо хоче на вулицю, а з ним не гуляють.

Цього разу довший час було тихо, як почалося. Таке враження, що нагорі грають в футбол, бо люстра аж трясеться.

Я довго терпіла, але ж мої нерви не залізні. Подзвонила і двері відкрив якийсь щуплий чоловік і по акценту я зрозуміла, що він не тутешній.

– Ми будемо тихіше, – сказав і закрив двері.

Але «тихіше» протрималося хвилин десять, якщо не менше.

Хто важко працює, той знає, як хочеться прийти у власну квартиру і відключити ввесь світ, а не вислуховувати, хто там наверху товчеться. Так, я говорила собі, що вже доросла сорокарічна жінка і маю змінити своє ставлення до подій, які не можу змінити.

Але не витримала.

Стукаю знову. Відкриває дитина.

– Тато на кухні.

– Тебе не вчили, що треба питати, хто там?, – питаю.

Дівчинка мовчить. Заходжу в кімнату і бачу, що на мене витріщилося ще четверо пар очей, мені аж не по собі стало, таки не футбольна команда, трохи менше.

– А мама де?, – питаю.

– Мами нема, – каже дівчинка.

Приходжу на кухню, а там той чоловік намагається приготувати їсти, коли під ногами й іграшки, й діти крутяться. Кухня має такий вигляд, наче її жіноча рука не торкалася ніколи, то, коли ж та мама прийде?

Зрозуміло, що діла не буде. Я тоді взялася робити те, що роблю на роботі – командувати:

– Хто у вас старший? Так, береш книжку і читаєш іншим улюблену казку! Всі малюють її на листочках, хто не малює, то буде грати у виставі і має запам’ятати, що хто говорив. Чули?

Діти побігли читати, а я розкомандувался далі:

– Приберіть з-під ніг іграшки, а я картоплю поріжу.

В хаті було так незвично тихо, що чоловік тільки очима кліпав.

– Мене звати Ганна Василівна, – кажу йому, – Щоб діти менше шуміли, вони мають гуляти і має бути режим дня.

– Я Василь. Ми ще тут нічого не знаємо, – почав говорити він.

– Нічого, тут все під боком: базар, магазини і школа. Ваша дружина оцінить.

– Моєї дружини не стало…

Я не хотіла подробиць, бо бачила, що вони ще свіжі і перевела мову на інше.

– Що ж, співчуваю. Я тоді в вихідні можу показати, що й де, заодно й дітей вигуляєте.

Вечеряти з дітьми я не стала, бо на них всіх там ледве вистачило.

Хоч наверху й стихло, але я заснути не могла. Як з п’ятьма дітьми тепер жити в чужому місті?

Василеві я допомогла трохи з бюрократичними питаннями щодо влаштування дітей в садок, старших в школу, слідкувала за роздачею допомоги для таких сімей і порекомендувала його в нашу фірму водієм.

Пройшло більше року, а Василь вже й акцент наш має, потроху освоївся з містом та, що найприємніше для мене, став тримати дисципліну в домі. Старші діти слідкують за молодшими, ті їх слухаються і мають за це винагороди.

Вони часто прибігають й до мене, особливо бачу, що дівчатка хочуть мені розповідати свої секрети та болі. Вони такі милі, Алла та Рита, що я так само переживаю, що віршик дали не їй чи пісню хто краще заспівав.

А минулого тижня, вони мене запросили на урочисту вечерю з нагоди знайомства. Так було приємно! Всі сиділи за столом, святково вбрані, навіть Василь був в білій сорочці і вже не виглядав таким згорбленим та виснаженим чоловіком, а доволі приємним і навіть симпатичним.

– Ми вирішили тобі подякувати, Ганно, що ти вирішила вдруге зайти до нас та на нас нагримати, – почав він, а діти розсміялися, – Не знаю, щоб з нами було, якби не твоє мудре керівництво.

– Дякую, – сказала я, – Я теж дуже рада, що ви з’явилися у моєму житті.

Далі щось мені задерло в горлі і я не могла продовжити. Певно, вперше, я відчула, що я своя тут за цим столом з дешевою клейонкою…

Не знаю, як тепер бути… Якби не переплутати вдячність з чимось справді великим і добрим…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page