Телефон знову і знову кликав мене відповісти на дзвінок знайомою мелодією. Я старанно робила вигляд, ніби й не чую те, але раз по-раз не витримувала і малювала у голові картинки того, як би повернуло моє життя, як би я от зараз відповіла на ось цей настирливий дзвінок. Скільки ж я втрачаю, люди добрі!
— Ну і скільки ти будеш самотньою, вже сорок скоро? – починає мама чергову бесіду “за життя”. – он, у Нінки, однокласниці твоєї, вже й онук є, а ти ще й своїх дітей не маєш. На сестру меншу подивись, от де щаслива людина: має і діток і чоловіка. Не все ідеально, але ж не одинока.
Я лиш очі під лоба пустила бо вже яке сімейне життя у приклад ставити, так точно не таке, як мала сестриця моя. Степан у неї був чемпіоном по стрибкам у гречку. Періодично йшов із сім’ї, повертався і на знак примирення у домі з’являлась чергова “ляля”, яка мала б батька остудити і спинити, нагадати, що він голова сімейства, а не парубок вільний.
Так за десять років сестра мала четверо діток, вічну нужду, і чоловіка що вчергове пішов до якоїсь Галини. Ніби, як уже й повертатись буде, Люда дзвонила радістю ділитись.
Але за Людмилу мамина душенька спокійна, у неї все добре, хай і не ідеально, а от я була найбільшим її жалем, бо у свої 38 не була заміжня.
Приїду з міста, а мама і сестра дивляться на мене так ніби я сирота без роду і племені і нічого не маю. Я їм подарунки з машини дістаю, розповідаю як справи на роботі, як провела відпустку в Іспанії:
— Ти поплач, – каже мені сестра, – Уявляю яка в тобі порожнеча. Яке то життя коли не маєш дітей?
Ну а це влаштували вони мені оглядини чергові. Кавалера знайшли у сусідньому селі. Приїжджаю а він сидить за щедро накритим столом:
— Ось, – каже мама запопадливо, – Валерій Ілліч спеціально приїхав познайомитись.
І тут почали вони мені із сестрою перелічувати скільки усього той Ілліч має: корову, десять поросят свої поля з городиною, ставочок із рибою. Ну прямо не жених, а мрія.
— Ну ви ж розумієте, – Починає повагом Валерій Ілліч, – Мені дружина білоручка не підходить. Треба так щоб усе разом: я сіно косити, вона з косою біля мене, я сапаю на полі і вона тут. От ви вмієте корів доїти?
Дивлюсь я на свої пальці офісної працівниці, на свій манікюр і розумію, як багато втрачаю. Ці ж руки сапи не бачили уже років із двадцять. А корову? Я ж корову не вмію доїти зовсім. Як вижила до цього дня, не зрозуміло взагалі?
— Бачу ви авто маєте? – продовжив кандидат у чоловіки, – Значить і за трактор сядете, я вас трішки підучу.
Від душі я того вечора насміялась, веселили мене і мама із сестрою своїми обличчями серйозними і Валерій Ілліч своїми “райдужними” картинами майбутнього шлюбу.
Ну а от сьогодні моя мама знову і знову і телефонує, аби переконати мене, що я таки повинна йти заміж і що я втрачаю свій останній шанс бути щасливою.
А я сиджу п’ю каву у своїй маленькій квартирці на окраїні столиці і прислухаюсь до себе: чи бува не відчуваю я себе самотньою, чи не маю в середині порожнечу, не пошкодую про те, що так і не сіла за кермо трактора.
І знаєте, напевне я таки не донька своїй матері і не сестра Людмилі бо й досі не розумію у чім то щастя мати такого чоловіка а чи бути матір’ю чотирьом дітям і не мати за що їх до школи зібрати.
А самотність? Вже краще я буду самотньою ось тут, із чашкою кави, аніж у шлюбі із таким чоловіком як Степан у моєї сестри, або з косою і сапою при тому Іллічу.
Ну хіба ж я не права?
Головна картинка ілюстративна