Я пам’ятаю той день, коли не стало мого батька. День скорботи та смутку, але водночас і певної легкості. Адже батько був у нас не зразковим зовсім. Ми частіше ночували на горищі у сусідів, ніж у ліжках. Та й речі з дому часто зникали, навіть іграшки мої. Я була тоді дівчинкою 11 років і пам’ятаю, як мама хоч і плакала по батькові, але ми обоє розуміли, що нарешті матимемо спокій. Так що в нас швидше сльози щастя були. Досі не розумію, чому мама трималася такого чоловіка, як батько.
Проте не минуло й півроку, як мама повідомляє мені новину. Друг батька, дядько Валера, житиме з нами. У них з мамою любов, а тому я мушу прийняти їхній вибір, хочу я того чи ні. І бонусом є ще його дочка від першого шлюбу, якій 9 років. Вона також житиме з нами. Так, я не хотіла цього всього, мабуть, десь у глибині душі відчувала, що хорошого нічого не вийде.
І справді, мама та дядько Валера не були нормальною родиною. Вони жили разом у маминій хаті, але на їжу та на оплату за комуналку завжди скидалися грошима. Незважаючи навіть на те, що по-перше мама жінка, а по-друге, у дядька Валери зарплата була в рази більша. Зрозуміло, що й до ладу відкласти грошей мама не могла, а тому мені доводилося дуже старанно вчитися в школі, щоб мати можливість вступити на безкоштовне навчання до університету.
Я завжди відчувала різницю між моїм життям, та життям доньки Валерія (сестрою я її так ніколи і не назвала). Він купував їй прекрасні наряди і іграшки. Харчі мої і її стояли на окремих полицях холодильника і я того, що було у неї і куштувати права не мала. Валера взагалі ставився до мене як до чужої дитини з дитячого майданчика. Він хоч і жив з нами, але складалось враження, ніби то була комунальна квартира зі спільними зручностями, не більше.
Після закінчення школи Валерій придбав своїй донці однокімнатну квартиру у містечку поруч, а мені сказали, що я повинна йти на свій хліб. При чому, це були не лиш його слова, мама схвально хитала головою.
Саме тому, зараз мене дивує його поведінка. Мами не стало місяць тому і я підняла питання про те, щоб він звільнив мій дім. Так, ми живемо поряд з містечком і наше село стало його частиною, у нас навіть міські маршрутки зупиняються. Я до цього жила з сім’єю на орендованій квартирі, тепер хочу переселитись у свій дім. Валерій жив з мамою і чоловіком їй ніколи не був. Мамин дім приватизовано навпіл на нас з нею. Я – єдина спадкоємиця.
Телефонує його донька і намагається донести, що так з літньою людиною чинити не можна. Рідня теж по черзі повідомила мені своє невдоволення. А у мене одне єдине питання: а де ви всі були, коли сімнадцятирічній дівчині вказали на двері?
Я людина дуже добра, але не настільки, аби залишити дім чужій для себе людині і жити з родиною по чужих кутках. Так, він мав відносини з мамою і прожив у тому домі понад двадцять п’ять років, але я тут до чого?
Головна картинка – intermarium.news.
