У глибокій скорботі заходили люди у невеличку хатину на краю села, аби попрощатися з моєю мамою. Ще за вечерею ми разом сиділи за столом, вона жартувала, розпитувала про мої справи в школі. А вранці я зайшла до її кімнати й побачила, що вона не встає.
Мій переляканий голос розбудив дядька Павла, який прибіг із сусідньої кімнати.
«Не плач, Наталю. Нічого вже не вдієш, треба триматися», – тихо казала мені мамина подруга Лариса Петрівна, обіймаючи мене за плечі. Вона тоді очолювала сільську раду, тому повністю взяла на себе організацію похорону, привезла продукти, допомогла з документами. Трохи пізніше її син Роман разом із нею приїхав до нас, вони допомогли перекопати город, привезли кілька мішків зерна для наших курей, щоб ми мали якийсь запас на перший час.
Я залишилася жити удвох із дядьком Павлом. Він колись працював на шахті, отримав там серйозну травму і відтоді ледве пересувався по хаті, отримував допомогу.
Події останніх днів підкосили його.
«Наталю, не витрачай на мене сили. Мені все одно вже недовго залишилося. Не хочу бути для тебе тягарем, тобі треба своє життя будувати, а не біля візка мого сидіти», – згаслим голосом промовив він одного вечора.
Я розплакалася від безвиході й побігла через дорогу до Лариси Петрівни, сподіваючись, що вона знайде потрібні слова для дядька. Проте вдома її не було, вона поїхала у справах до району. На подвір’ї біля машини порався Роман, крутив якусь деталь. Я підійшла до нього, витираючи сльози.
«Романе, дядько взагалі нічого не їсть, просто тане на очах. Я не знаю, що робити. Він же єдина моя рідна людина, яка залишилася», – проговорила я, дивлячись на нього знизу вгору.
Роман підійшов ближче й обережно взяв мене за лікті. Його погляд став дуже серйозним.
«Не панікуй, Наталю. Я зараз піду з ним побалакаю, по-чоловічому. Побачиш, він послухає. І взагалі, ти не одна. Запам’ятай це. Ти мені подобаєшся вже дуже давно, просто я не знав, як про це сказати, боявся, що відмовиш», – несподівано зізнався він.
Після закінчення школи про навчання в інституті мені довелося забути, бо грошей у нас не було, а дядька не можна було залишати надовго самого. Я влаштувалася помічницею кухаря в їдальню місцевого господарства, чистила овочі, мила посуд, отримувала хоч якісь гроші. Роман натомість вступив до університету в Тернополі на стаціонар. Усі будні дні я рахувала години до п’ятниці, коли він мав приїхати автобусом на вихідні. Наші зустрічі під старими липами за селом були єдиною моєю радістю. Мені здавалося, що весь світ навколо змінився, коли Роман під час чергової прогулянки дістав із кишені просту срібну каблучку й запропонував стати його дружиною.
Роман обіцяв мені зателефонувати відразу, як тільки поговорить із батьками, але його телефон мовчав весь вечір. Я чекала цілу ніч, потім весь наступний день. На мої дзвінки автовідповідач сухо повідомляв, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Я намагалася заспокоїти себе, думала, що в нього якісь проблеми з навчанням, сесія чи іспити, тому він просто вимкнув апарат. Але коли він не приїхав додому ні в п’ятницю, ні в суботу, моє серце стиснулося від поганого передчуття. Дядько Павло, бачачи, як я ходжу з кутка в куток і не знаходжу собі місця, витягнув із шухляди кілька купюр.
«Їдь до Тернополя, Наталю. Шукай його в гуртожитку. Треба все з’ясувати на місці, ніж отак сидіти й каратися здогадками», – сказав він.
Я приїхала до міста зранку, довго шукала потрібний тролейбус, нарешті дісталася до студентського містечка. Роман вийшов із масивних дверей гуртожитку приблизно об одинадцятій годині. Він виглядав спокійним, усміхався і весело розмовляв із кимось по новому мобільному телефону. Стало зрозуміло, чому я не могла додзвонитися – він просто змінив номер. За кілька секунд до нього підбігла дівчина у дорогому шкіряному пальті, з модною зачіскою та яскравим манікюром. Вона впевнено взяла його під руку й поцілувала в щоку.
Я застигла на місці за три кроки від них, відчуваючи, як усередині все ніби закам’яніло. Поки я їхала в автобусі, я молилася лише про те, щоб з ним нічого не сталося в тому місті, а він стояв переді мною живий, здоровий і абсолютно щасливий з іншою. Зробивши зусилля, я перегородила їм дорогу.
«Ти? А що ти тут робиш?» – Роман розгубився, його обличчя вмить зблідло. Він різко відпустив руку своєї супутниці й відвів мене трохи вбік, ближче до кущів. «Почекай хвилину, я зараз усе поясню», – кинув він тій дівчині.
«Мені цікаво, кому з нас двох ти збирався щось пояснювати?» – тихо запитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Роман постійно озирався по сторонах, помітно нервував і затинався. Він почав говорити якісь непереконливі слова про те, що зараз дуже зайнятий, що приїде в село на наступні вихідні й ми обов’язково про все поговоримо в спокійній обстановці.
«Ось, візьми гроші на дорогу, тобі ж треба на автобус назад», – він витягнув із кишені купюру в двісті гривень і спробував засунути мені в руку.
«Ти вирішив відкупитися від мене цим папірцем?» – сльози нарешті застилали мені очі, котячись по щоках.
«Та ні, до чого тут це… Просто ти ж сирота, у тебе кожна гривня на рахунку, навіщо зайві витрати на проїзд», – буркнув він, дивлячись кудись убік.
Я більше не могла слухати ці виправдання. Розвернувшись, я побігла в бік зупинки, навіть не розбираючи дороги. У голові молотком стукало лише одне слово, яким він мене так легко перекреслив – сирота.
Якою ж наївною я була, коли вірила в його обіцянки й думала, що наші почуття сильніші за матеріальні статки та думку його матері. Я щиро вважала Ларису Петрівну доброю жінкою, яка допомагала нам від щирого серця, а виявилося, що для неї ми були просто бідними сусідами, яким можна поспівчувати, але ні в якому разі не пускати до своєї родини.
За місяць до нашого села дійшли новини, що Роман одружився з тією самою дівчиною з міста. Як з’ясувалося, вона була донькою якогось керівника великого підприємства чи чиновника в обласному центрі. Мені було важко перебувати в селі, де кожен при зустрічі намагався зазирнути в очі чи розпитати про моє самопочуття. Але через якийсь час я сказала собі, що треба припинити плакати й жаліти себе. Потрібно починати все спочатку, забути про Романа, про його слова й невиконані обіцянки.
Одного дня, повертаючись з роботи в їдальні, я побачила Ларису Петрівну біля сільського магазину. Вона стояла в колі місцевих жінок і, помітивши мене, навмисно почала говорити набагато голосніше, щоб я точно почула її слова.
«Моєму Роману так пощастило з дружиною! І розумна, і з такої поважної родини, вдягається як картинка. Сват їм на весілля подарував величезний двоповерховий будинок під Чернівцями, повністю мебльований. Мій син заслужив на таке життя, не кожному так щастить», – хвалилася вона, гордо піднявши підборіддя.
Я пройшла повз них, навіть не сповільнивши крок і зробивши вигляд, що розглядаю щось у телефоні.
Удома на мене чекав дядько Павло.
«Наталю, добре, що ти вже повернулася. Мені зовсім важко стало, відчуваю, що час мій приходить. Відчини скриню, там на самому дні, під маминими вишитими рушниками, лежить дещо для тебе. Я збирав ці гроші для твого весілля, але бачиш, як усе повернулося», – ледве чутно прошепотів дядько.
У нашому селі мало в кого залишилися такі старовинні скрині. Для нашої родини вона була особливою річчю. Мама кілька разів на рік перекладала там речі, провітрювала одяг. Там зберігалися кольорові нитки для вишивання, старі родинні документи, бабусині сорочки, ткані обруси й моє дитяче покривало. На самому дні, загорнута в товсте полотно, лежала стара книга, між сторінками якої дядько роками ховав свої заощадження з шахтарської пенсії. Там виявилася досить велика сума.
Після того як дядька Павла не стало, я зрозуміла, що в цій хаті мене більше нічого не тримає. Мені хотілося втекти звідси якомога далі, щоб забути все, що сталося за той рік.
Гроші, які залишив дядько, дуже мені допомогли. Я поїхала до обласного центру, подала документи на виготовлення закордонного паспорта, знайшла через знайомих фірму, яка займалася працевлаштуванням за кордоном.
Минуло сім років. Увесь цей час я жила й працювала в Іспанії, в невеликому портовому місті. За ці роки я повністю змінилася, вивчила мову, закінчила курси, почала добре заробляти. Тепер я мала стильний вигляд, коротку модну стрижку, якісний одяг. Коли я вийшла з таксі біля своїх рідних воріт, сусіди, які сиділи на лавках, навіть не відразу впізнали в мені ту колишню сором’язливу дівчину в старому халаті. Усередині в мене все стиснулося від хвилювання, коли я відчиняла хвіртку.
Увечері до мене прийшла Аня. Ми заварили чаю, виставили на стіл привезені з-за кордону солодощі й довго розмовляли про все, що відбулося в селі за час моєї відсутності.
«Наталю, а Роман кілька разів заходив до мене, розпитував, як ти там, чи не збираєшся повертатися», – обережно почала Аня, дивлячись на мою реакцію.
«Мені це нецікаво. Те, що було, давно минуло й травою поросло», – відрізала я, хоча серце на мить забилося швидше.
Аня зітхнула, зробила довгу паузу й продовжила розповідь, помітивши, що я все одно слухаю. Вона розповіла, що три роки тому дружини Романа не стало. Тепер Роман повернувся жити до батьків у село, працює в місцевому лісництві й сам виховує маленьку доньку, якій нещодавно виповнилося чотири роки.
Цілий тиждень після цієї розмови я не знаходила собі місця. Усі мої думки були зайняті Романом та його маленькою дитиною, яку я жодного разу не бачила, але чомусь постійно уявляла, як вона сидить на самоті в тій великій хаті.
Надворі кружляв густий лапатий сніг, у вікнах сусідніх будинків уже світилися різнокольорові новорічні гірлянди, коли я вдягла пальто й вийшла на вулицю. Дорогою я кілька разів зупинялася, думаючи, чи правильно я роблю, що йду туди через стільки років і чи потрібен мій прихід комусь у тому домі.
Ось і знайома брама будинку Лариси Петрівни. Я зупинилася біля паркану, намагаючись заспокоїти дихання й зібратися з думками. Раптом рипнули двері веранди, і на подвір’я вийшла жінка. Вона помітно схудла, згорбилася, накинула на плечі стару хустку. Це була Лариса Петрівна. Вона підійшла до хвіртки й зупинилася, вдивляючись у моє обличчя через падаючий сніг.
«Наталю? Це справді ти? Нам казали сусіди, що ти приїхала на кілька днів. Якою ж ти стала гарною, просто не впізнати», – її голос затремтів, вона опустила очі донизу й міцно стиснула пальцями край хустки. «Ти прости мені, дурній, якщо зможеш. Тоді, багато років тому, я тільки про гроші та будинки думала, все багатство рахувала, а сирітством тобі в очі тикала. Життя нас суворо покарало за ту гордість. Заходь до хати, не стій на морозі. Роман там один із малою, порадуй їх своїм приходом».
Я стояла біля відчиненої хвіртки, відчуваючи, як холодні сніжинки тануть на моїх щоках. Усередині була дивна тиша, і я зробила перший крок у хату.
