«Але ж ти йому прощала, – каже свекруха і дивиться на мене круглими очима, – А тепер як будеш? Ти ж уже не молода! Ти подумай добре, бо він має куди піти, а ти що будеш робити?».
Я теж на неї дивилася круглими очима, адже пробувала згадати, а чого ж я прощала?
Звичайно, перший раз прощаєш, бо не віриш в те, що відбулося. Не віриш, що подруга бачила його в кафе, не віриш, що помада на комірі, не віриш, що волосся чуже на щітці. Не віриш, що це відбувається.
Не може людина, яка тебе так ніжно обіймати, запевняти в любові, мати ще когось. Це ж не може такого бути.
А потім вже віриш, але вже є діти і куди з малими дітьми? Тому переконуєш вже сама себе, що то все тобі примарилося, а Тарас любить наших дітей і от в інших сім’ях ще й не таке, а в нас отак, просто він дуже жінок любить.
А потім стає байдуже. От чесно, стає так байдуже, що навіть рада, що він ночує на дивані, головне аби всі тобі дали спокій і хоч кілька хвилин ти побула в тиші без вічного «Ма-ма!». Буває таке, що прокидаєшся від тиші і починаєш перевіряти, чи все з ними гаразд.
І от діти виросли, чоловік і далі за своє, а я вирішила, що з мене годі. Бо скільки можна? Мені сорок два, попереду й так не все райдужно, а доглядати за чоловіком, який мені не приніс в житті ніякої радості, крім двох дітей, то якось надто мало, як на ці дев’ятнадцять років.
Але тут вже пішли мене переконувати всі навколо, що не треба нічого міняти, бо чоловік він завжди жінку знайде, а от я кому така здалася?
– Мамо, – кажу свекрусі, – собі я нарешті здалася, от тому й йду. А ваш син хай собі робить, що хоче.
Тепер у моєї вічно невдоволеної свекрухи є нова невістка, вона тепер ходить до мене на неї жалітися, але я закриваю перед нею двері:
– Вибачте, я дуже зайнята, прийдіть іншим разом.
Досить з мене цієї сімейки, яка й так забрала у мене купу часу, то ще й зараз я буду віддавати їм дорогоцінні хвилини?
Я справді дуже зайнята – я згадую, яка я була до заміжжя. бо справді, інколи подруги розказують щось з тих студентських часів, а я нічого не пам’ятаю, чому так робила і так думала. Чого хотіла в житті?
Вже ж точно, не пригадувати себе. Напевно, хотіла бути щасливою, а всі ж казали, що щастя жінки лише в родині, от і шукала такого чоловіка аби хотів родину. А що знайшла? Людину, яка прикидалася в сім’янина?
І знаєте, що мене найбільше цікавить – чому ті люди, які справді б мали сісти в кімнаті та подумати про свою поведінку, ходять і всім навколо псують життя. А всі інші мають ходити до психолога і пізнавати себе, щоб справитися з тим, що такі люди є в їхньому житті, мають їх прийняти, зрозуміти і на противагу вибудувати свої кордони. Замість того аби ці люди сиділи і думали над своєю поведінкою.
От чому так? Що ви про це думаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
