Тепер я рада, що за ці тридцять років так і не зізналася чоловікові, що у мене на серці. Хоч бували дні, коли я розуміла, що він заслуговує на те аби в його житті було кохання. Проте, я переконувала себе зовсім іншими аргументами – я ідеальна дружина і мої старання ось так винагороджуються.
За характером я дуже спокійна, тому Ігор нічого не підозрював, а я спочатку теж не думала, що наше сімейне життя затягнеться аж на стільки років.
Думала, що як зустріну таке кохання, як в книжках, то й покину чоловіка, а поки, чому з ним не пожити, якщо він цього так прагнув.
Так, Ігор мене любив, навіть, кохав і всіляко добивався того аби я стала його дружиною. І я подумала – а чом би й ні? Хлопець хороший, перспективний, як то кажуть, а все інше – ще встигну змінити.
Ігор мав добру роботу і за ці роки пройшов шлях з простого робочого до головного інженера, ми завжди жили в достатку і маємо двох дітей. Я не працювала, бо могла собі це дозволити. А ще могла сказати, що мене заболіла голова і чоловік з роботи спокійно ставав до плити і робив собі вечерю, родив мені чай, приносив в ліжко і питався чи мені краще. В такі моменти в мені прокидалася совість і хотілося сказати, що мені прикро, перепросити, що я його не люблю, сказати, що він може сміливо шукати собі жінку, яка буде так піклуватися про нього.
Потім я готувала його улюблену шарлотку, зустрічала з усмішкою біля порогу і цілий вечір вислуховувала нудні історії про його роботу. Діти були доглянуті, гарно вчилися, возила їх на різні гуртки, гляділа аби чоловік завжди гарно виглядав і ні про що не піклувався.
Він не мав причин для недовіри, бо як я не заглядала на інших чоловіків, але ніхто з них не зародив в моєму серці почуття, не закортіло все кинути і податися на кінець світу, тому я надивившись, верталася в родину, де мене чекав зрозумілий чоловік.
Інколи питала в Бога, чому я його не люблю, чому він не пробудив за стільки років в мені цього почуття.
– Боже, чого ти мене таку створив? Я нічого не відчуваю до людини, яка щаслива від того, що я поруч з нею! А потім, коли я стану перед Тобою, то це мені поставлять в вину! Але я не винна, що не люблю!
І ось наше тридцятиріччя шлюбу – повен зал гостей, всі гарні і усміхнені, Ігор каже тост:
– За мої крила і моє натхнення – мою любу дружину без якої я б нічого в житті не досягнув. Дякую, що ти в мене є!
Довелося промочити очі хустинко, але це були сльози не від радості, мені було ніяково. Я ж не заслуговую на такі слова, я просто з ним живу і все. Треба нарешті очистити свою совість, бо я так більше не можу, все йому скажу завтра, хай він їде в подорож, яку ми запланували, а я залишуся вдома і про все подумаємо нарізно, як жити далі, бо він ще доволі молодий чоловік, і в п’ятдесят три можна почати життя спочатку.
Зранку мене не розбудив Ігор, хоч завжди в вихідні встає зранку і робить мені каву. Коли побачила його біля себе, то почала бурчати, що ми через нього спізнимося на рейс! Затормошила його, а реакції нуль…
Коли кидала землю, то щиро дякувала Богові, що не дав мені нічого йому розповісти, бо тільки тепер я усвідомила, що не уявляю собі життя без нього, не уявляю, хто я є без нього, не уявляю, як далі бути без нього.
Чому це усвідомлення надійшло так запізно, адже я б вела себе зовсім по-іншому… Чому я змарнувала стільки років на холодне очікування, коли могла дати йому все і набагато більше? Чому Бог так пожартував з мене?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
