У купе було душно, незважаючи на відкрите вікно, куди залітав теплий пил із полів. Жінка, що сиділа навпроти, поправляла хустку і знову розглядала свій великий дорожній кошик.

– Візьміть яблук, – сказала вона, викладаючи на стіл кілька міцних, ще трохи зелених плодів. – Власноруч збирала вчора, перед від’їздом. Вони в дорогу якраз, соковиті.

– Дякую, – відповів чоловік, якого звали Юрій. Він поклав книжку на коліна і кивнув. – В потязі завжди хочеться чогось свіжого, бо все інше здається якимось прісним.

– Ви до кінцевої? – запитала жінка, киваючи на його сумку, що лежала зверху.

– Так, до кінця. У мене там справа одна, особиста. Щороку так їжджу, відколи діти виросли й роз’їхалися.

Юрій дивився у вікно. Він був у звичайній сорочці, не вдягався святково, але тримався якось надто впевнено, ніби готувався до важливої події.

– Знаєте, – почав він, не дивлячись на жінку, – це в мене така звичка. Колись давно я там, на головній площі, загубив ключі від квартири. Стояв, голову ламав, як увійти додому, а тут підходить дівчина. Питає, чого це я такий похмурий. Я кажу: «Ключі загубив». А вона сміється і простягає мені зв’язку, яку знайшла за два метри від мене в траві. Оце була наша перша зустріч. З Оксаною.

Він трохи помовчав, розглядаючи власні руки.

– Ми тоді були студентами, нічого не мали за душею. Знімали кімнату на околиці, де постійно протікав кран, а стіни були такі тонкі, що ми чули, як сусіди дихають. Але нам було так добре, що ми навіть не помічали тих незручностей.

Пам’ятаю, як збирали гроші на кавоварку, відмовляли собі в зайвому, а потім, коли нарешті купили, пили каву прямо в ліжку, дивлячись, як за вікном іде дощ. Оксані подобалося розставляти вдома дрібні керамічні фігурки. У нас була ціла колекція, кожна щось означала.

Жінка слухала, поклавши руки на кошик. Вона не перебивала, лише час від часу кивала головою.

– Вона була дуже практичною, – продовжував Юрій. – Завжди знала, де дешевше купити продукти, як краще розпланувати бюджет на місяць. А я був мрійником. Все хотів якісь проєкти запускати, ризикувати. Оксана ніколи не сварила за це, просто терпляче чекала, поки я повернуся з чергової невдачі додому. Ставила чайник, нарізала хліб на бутерброди і казала: «Спробуєш ще раз завтра, зараз просто перепочинь». Ми так прожили довгі роки. Звикли одне до одного настільки, що іноді могли цілий вечір мовчати, займаючись кожен своїми справами, і це було найзатишніше мовчання в світі.

– Де вона зараз? – тихо запитала попутниця.

– Вдома її вже немає. Минуло кілька років, як вона пішла. Спочатку було зовсім порожньо. Я навіть не міг зайти в кімнату, де стояв її речі.

Потім, через деякий час, вирішив поїхати в те саме місто, де ми вперше зустрілися. Думав, що це допоможе якось впорядкувати думки, знайти спокій.

Юрій перевів погляд на поличку з речами.

– Тепер я щоліта беру квиток на цей же потяг. Не знаю, чи є в цьому якийсь сенс, але коли я там ходжу тими самими вуличками, де ми бігали молодими, мені здається, що вона десь поруч. Що зараз вийде з-за рогу, як тоді, з тими ключами в руках, і спитає, чому я знову такий похмурий.

Потяг почав сповільнюватися. За вікном з’явилися спочатку старі промислові зони, а потім і затишні квартали, де виднілися дахи будинків. Юрій почав збиратися. Він склав книжку в сумку, одягнув легку куртку.

На пероні було шумно. Юрій вийшов із вагона і попрямував до виходу в місто. Він знав кожен крок, кожну вибоїну на дорозі, кожен будинок.

Він дійшов до площі, де колись зустрів Оксану. Став біля фонтану, навколо якого бігали діти. На лавці, трохи віддалік, сиділо літнє подружжя. Вони ділили навпіл якесь печиво, про щось тихо сперечалися, а потім разом сміялися.

Юрій присів на край лавки. Поруч чоловік витягнув термос, відкрутив кришку і налив жінці чаю. Вона зробила ковток і скривилася, мабуть, було гаряче, а чоловік лише добродушно посміхнувся і почав щось розповідати, розмахуючи руками.

Юрій дивився на них і раптом відчув, як напруга, що тримала його весь день, почала відпускати. Він розправив плечі, глибоко вдихнув повітря, яке тут, здавалося, було просякнуте спогадами.

Повз нього пройшла молода пара. Дівчина щось гаряче доводила хлопцеві, той лише хитав головою, але дивився на неї так, що Юрію стало тепло на серці. Вони зупинилися, дівчина на мить зупинилася, поправила хлопцеві комірець, і вони пішли далі, тримаючись за руки.

Юрій підвівся. Він не відчував ніякої особливої радості, але й туга стала якось тихішою, наче просто частиною дня. Він повільно пішов у бік парку, де колись вони з Оксаною любили сидіти до пізньої ночі. Вечір тільки починався, і місто здавалося цілком звичайним, живим місцем, де люди просто жили, кудись поспішали, сварилися через дрібниці і вміли бути щасливими у своїй буденності.

Він пройшов повз магазин, де колись купував квіти, і на мить затримався біля вітрини. Всередині було світло, хтось вибирав продукти, хтось розраховувався на касі. Юрій пішов далі. Попереду був вечір, довга прогулянка знайомими вулицями і тиха ніч у готелі, де він знову буде думати про минуле, не намагаючись нічого змінити, а просто приймаючи все як є.

Юрій підвівся з лавки, поправив куртку і вже збирався йти в бік готелю. Натовп навколо фонтану став трохи рідшим, сонце майже сховалося за дахами старовинних кам’яниць, і на площі почали вмикатися перші ліхтарі, відкидаючи м’яке жовтаве світло на бруківку.

Саме в цей момент серед перехожих він помітив жінку. Вона йшла не поспішаючи, уважно розглядаючи фасади будинків, ніби опинилася тут уперше за довгий час або просто нікуди не поспішала цього тихого вечора. На ній була проста світла сукня, а в руках вона тримала невелику сумочку. Щось у її поставі, у тому, як вона поправляла пасмо волосся, що впало на обличчя, здалося Юрію неймовірно знайомим.

У грудях раптово й сильно тьохнуло. На мить йому здалося, що час повернувся назад, і це знову та сама Оксана, яка колись підійшла до нього із загубленими ключами. Серце забилося частіше, виганяючи залишки вечірньої втоми.

Розумом він розумів, що це інша людина, але це раптове відчуття впізнаваності й тепла було настільки потужним, що він не зміг залишитися на місці.

Юрій зробив кілька швидких кроків у її бік, наздоганяючи. Коли він порівнявся з нею, жінка зупинилася і повернула голову. У її спокійних очах не було переляку, лише легке здивування.

– Доброго вечора, – Юрій злегка ніяково посміхнувся, намагаючись, щоб його голос звучав якнайприродніше. – Вибачте, що турбую вас так посеред вулиці. Я просто хотів запитати… Ви не проти випити зі мною найсмачнішої в світі кави? Тут зовсім поруч є одне чудове місце.

Жінка мовчки дивилася на нього кілька секунд, уважно розглядаючи його обличчя. Потім її губи повільно здригнулися, і вона щиро, тепло усміхнулася.

– Доброго вечора, – відповіла вона, поправляючи сумочку на плечі. – Знаєте, а я якраз думала про те, що не завадило б випити чогось гарячого. Я не проти. Ходімо, показуйте, де тут у вас найсмачніша кава.