— Вони приїдуть, — сказав Назар, не відриваючись від сковорідки, яку помішував дерев’яною ложкою.
— Хто «вони»? — перепитала я, скидаючи кросівки й розтираючи втомлені після роботи ноги.
— Мої батьки. Вони будуть тут зранку.
Я моргнула, не одразу вловивши сенс сказаного.
— Що? Звідки це взялося?
Він спокійно перевернув овочі на сковорідці й додав:
— Вони залишаться на всі вихідні. Хочуть потрапити на той виставку квітів.
Ті самі батьки, які не знайшли часу приїхати до нас минулих вихідних на мій день народження? Ті, хто навіть не удостоївся написати повідомлення чи зателефонувати? А тепер у них раптом знайшлися сили на дводенну подорож, коли мова йде про купівлю квітів?
Я повільно видихнула.
— Тобто після тижня виснажливих змін і недосипу я ще й маю розважати твоїх батьків?
Назар знітився.
— Ну, вони ж будуть переважно на виставці.
— Але ночувати вони будуть тут. І їсти теж тут. І очікують, що я буду для них привітною господинею, так?
Він почухав потилицю.
— Це ж усього лише дві ночі.
Дві ночі, протягом яких його матір — пані Людмила — оцінюватиме критичним поглядом наш інтер’єр, ніби я не дотягнула до її уявлень про хороший смак.
Два ранки, коли свекор — Петро — займе диван і прилипне до телевізійного пульта, ніби це його законна власність. Два дні, коли я почуватимусь гостею у власному домі, поки вони захоплюватимуться виставкою квітів, але навіть не згадають, що нещодавно був мій день народження.
І найгірше? Назар навіть не розумів, у чому питання. Я глянула на нього, і моя втома перетворилася на щось гостріше.
— Знаєш що? Гаразд. Нехай приїжджають. Але не сподівайся, що я їх розважатиму.
Він зблід.
— Що це означає?
Я взяла пляшку води й рушила в спальню.
— Це означає, що у мене є плани на вихідні. Удачі з гостями.
Я вже була в коридорі, коли почула його приглушене:
— Почекай. Які плани?
Я посміхнулася про себе. Скоро він дізнається.
Як і обіцяв Назар, його батьки — Петро та Людмила — прибули суботнім ранком. Я почула, як їхній позашляховик загурчав на під’їзній доріжці, поки ще лежала в ліжку, відчайдушно намагаючись відновити сили після нічної зміни.
Зазвичай я б змусила себе піднятися й привітати їх, але цього разу вирішила залишитися вірною своїм словам: я не буду грати роль ідеальної господині.
Вже за кілька хвилин у будинку гриміли валізи, розносилися голоси. Людмила, ще з порога, захоплено вигукувала щось про «симпатичну лампу» у вітальні, а Петро розсміявся своїм низьким, майже буркотливим сміхом.
Я неспішно піднялася, одягнула зручні легінси й вийшла на кухню. Назар там уже метушився біля шаф, шукаючи, чим пригостити батьків.
Він кинув на мене багатозначний погляд.
— Добрий ранок, — обережно сказав він. — Добре спалося?
Я відкрила холодильник, дістала апельсиновий сік і проігнорувала його натяк.
— Добрий ранок усім, — мовила я просто в простір, хоча вже чула за спиною кроки.
Першим зайшов Петро. Він кивнув мені.
— Радий тебе бачити.
Слідом увійшла Людмила. Її погляд швидко ковзнув по моїй розтріпаній зачісці та домашньому одягу.
— Доброго ранку, — протягнула вона. — Ми тут розглядали твій інтер’єр.
Я не закочувала очі, але губи стиснулися в тонку усмішку.
— Рада, що вам подобається, — відповіла я, наливаючи собі каву.
Назар прочистив горло, намагаючись розрядити обстановку.
— Ну що, ви готові до виставки?
Очі Людмили загорілися.
— О, так! Я давно хотіла придбати щось нове для квітника!
Петро посміхнувся.
— Готовий витратити три зарплатні за ці вихідні!
Вони розсміялися. Я зробила ковток кави. Ближче до обіду я взяла сумку й ключі. Назар пішов за мною до дверей, спохмурнівши.
— Ти справді не залишишся?
— Ні. Я ж казала, що у мене є плани.
Я вирушила в затишний книжковий магазин, замовила чай латте й обрала новий роман. Я заслужила це. Якщо свекри могли приїхати лише заради виставки, забувши про мій день народження, то я могла забути про їхній візит.
Але через кілька годин телефон завібрував. Сім пропущених викликів від Назара.
Я негайно передзвонила.
— Що сталося?
— Це тато. Йому зле.
Я похолола.
— Викликали швидку?
— Він стабільний, але йому стало зле на виставці. Ми вже їдемо додому.
Я кинулася до машини. Коли я приїхала, Петро сидів у вітальні, блідий, із пляшкою води.
— Вам краще?
Він кивнув.
— Переоцінив свої сили.
Людмила забігала довкола, розповідаючи, що він не послухав її й стояв під сонцем.
— Вам потрібно більше пити води, — сказала я, перевіряючи його пульс.
Увечері атмосфера в домі пом’якшилася.
— Ми хотіли приїхати на твій день народження, — раптом зітхнула Людмила. — Але у Петро занедужав. Ми не хотіли псувати тобі свято. А тепер знову. Ох, Петю, Петю.
Я втратила дар мови. Увесь цей час я ображалась на них, навіть не знаючи правди. Свекруха ще трішки побігала довкола свекра а коли впевнилась, що тому стало ліпше, винесла мені пакунок.
— Ось, доцю, – простягнула мені, – Знаю, ти б собі придбала ліпшу, все ж у тебе свій смак, однак ми от із татом обрали цю.
Я розкрила пакунок і мені земля з-під ніг пішла. Я не знала чи плакати, чи сміятись. Шуба. Розкішна шуба, саме така яку я колись описувала свекрусію Я побачила її у вітрині магазину і вона стала моєю мрією. Я гроші на неї третій рік складаю.
— Мамо, тату, – захлипала я, – Дякую.
Наступного дня ми всі разом вирушили прогулятись містом. Гуляли набережною, ходили торговим центром а потім довго бродили вечірнім парком.
Коли свекри поїхали мені навіть шкода стало. А ще – неймовірно соромно. Як часто наше упереджене ставлення псує стосунки з людьми.
Навіть не розібравшись, не вислухавши, ми робимо висновки і ображаємось, будуємо стіни, відсторонюємось. Часто, наші власні помилки, гордість, не залишають і шансу на примирення.
А свекри у мене найкращі. Добре, що я не наробила помилок і вчасно це зрозуміла.
Головна картинка ілюстративна.
