Ми з подружкою Галею живемо в шести кілометрах від райцентру. Проблем із транспортним сполученням у нас нема, хоч наше село гірське, як то кажуть, кінець географії, і дорога до нього одна, і мешканців трохи більше тисячі та усі один одного знають.
Роботи в селі майже нема, орних земель у нас обмаль, народні ремесла занепали з того часу, як їх стали вважати нетрудовими доходами. Тому абсолютна більшість моїх односельців працює в місті і добирається на роботу на автобусі. Тож коли в салон зайшла незнайомка, я перепитала, куди вона їде, бо частенько люди помилялися через подібні назви – Верхній і Нижній, що в протилежну від нас сторону.
Виявилося, що пані таки направилася в наше село з метою дізнатися все про дівчину свого племінника Олега, на якого переписала квартиру, але сама ще з неї повністю не виселилася до новозбудованої хати, і мала нагоду не тільки племіннику вечерю готувати, а й про його особисте життя дещо дізнатися.
Вона знала тільки ім’я та деякі подробиці про дівчину Вікторію, тому почала нам із Галею розказувати й нарікати, яка ж та Віка нехороша, що поклала око на Олежикову квартиру і, мабуть, хлопця причарувала, бо він ходить як неприкаяний, відколи дівчина краватку йому подарувала, мабуть, приворот на неї зробила. Тому вона, на правах рідної тітки, забороняє зустрічатися з нею, бо ця Віка – проста кравчиня, йому, високоосвіченому і при посаді в адміністрації, не пара.
Мені було дуже дивно спостерігати за реакцією подруги. Вона зразу ж підтримала тітку, повіривши кожному її слову, на знак згоди стала кивати головою та обіцяла показати, де та дівчина живе. Я намагалася дати Галі знак, щоб не стелилася так перед цією містянкою та не намагалася так запобігливо їй посприяти, бо нічого доброго вона цим не зробить, а собі й Вікторії нашкодить, так як у селі кожен один одному брат, сват, приятель, кум і сусід, тож на Галю в першу чергу ображатися будуть.
До подруги, нарешті, дійшло, що негарно вона чинить через свою простоту і наївність. Адже знаю її як добру людину, а не сільську пліткарку. Але було вже запізно.
– То покажіть мені, де та Віка живе, – попросила дама, коли ми вийшли на зупинці.
І тут втрутилася я, нібито згадавши, що родини дівчини на даний час немає вдома, бо поїхали всіма до родичів у сусідній район.
– І що ж мені тепер робити? – занепокоїлась стурбована тітка.
– А ви підіть он до тієї хати, що на пагорбку, – порадила я, навіть не моргнувши оком, – там живуть люди, що знають цю дівчину, як облуплену. Вони вам порадять, як відворот на неї зробити.
Галя здивовано зиркнула на мене, але не встигла роззявити рота. Я сіпнула її за рукав. Добре, що тітка не помітила, бо вдивлялася, чи не задалеко та хата на пагорбку, бо ще ж на рейс до міста треба встигнути.
А жила там доброзичлива до Віки родина, що ніякою магією зроду-віку не володіла. Коли до них ця тітка завітала, господиня хати, Катерина, не зразу второпала, про кого йдеться. Коли ж зрозуміла, що це про доньчину подружку жінка розповідає та ще й має щодо неї недобрі наміри, то зметикувала, як діяти має. Спочатку розпитала, хто скерував до неї за магічним ритуалом. За описом Катерина впізнала мене і Галину(про це ми дізналися згодом) та вирішила нам підіграти і дати «рецепт» відвороту.
– Пані, дев’ять днів поспіль до схід сонця вам треба збирати росу з любистку й полину.
– Ой, та де ж я у місті те зілля знайду? – забідкалася тітка.
– Гаразд, я дам дев’ять свіжих листків любистку і дев’ять гілочок полину, в мене якраз біля хати росте.
Їх треба засушити. Це вже не так сильно діятиме, але краще, ніж нічого. Сухе зілля розділіть на три купки і три дні підряд робіть із них відвар і кропіть кімнату, де спить ваш племінник.
Там ще щось було про три свічки і замовляння опівночі, але це секрет фірми, тож триматиму в таємниці.
Ритуал подіяв дивним чином: Олег і Вікторія одружилися. Видно, тітка щось переплутала.
Цікаво, чи довелося вам хоч раз у житті зустрічатися з таким марновірством заздрісників, що були проти закоханих.
