Надія швидко накинула куртку, застебнула сумочку та вистрибнула в передпокій, де намагалася на ходу зашнурувати свої високі чобітки.
— Усе! Я поїхала, Тарасе! Буду пізно! — гукнула вона чоловікові, який з кухні поглядав на годинник. — Як тільки повернуся, одразу ляжу спати й відсипатимуся аж до обіду завтра!
Вона, не зупиняючись, чмокнула його в щоку та ковзнула коридором до виходу. Тарас же, витираючи руки рушником, поспішив за нею:
— Тобто «буду пізно»? Ти не забула, що завтра зранку приїжджає моя мама? Я просив приготувати щось смачне, спекти, — свято невелике влаштуємо
Надія невдоволено зітхнула й рішуче кинула:
— Це не мої турботи! Хочеш зустріти пані Оксану Андріївну з усіма почестями — сам про це подбай. Вечеря у холодильнику є, а все інше — мене не обходить!
— Але як же, — почав було Тарас, але Надія метнула у нього погляд, повний втоми.
— Слухай, я сто разів тобі повторювала: твої гості — твої обов’язки! Та й маму твою я особливо не цікавлю. Вона мене ніколи не любила й навряд чи полюбить. Тож не бачу сенсу влаштовувати показове шоу.
— Хіба це настільки важливо, любить вона чи ні? Це ж моя мама! — обурився чоловік.
— Саме так! От і опікуйся її комфортом! Усе, я побігла, бо таксі чекати не буде! — Надія блискавично вислизнула за двері й помахала рукою.
Тарас залишився посеред коридору, відчуваючи обурення і розгубленість.
— Ну, клас — пробурмотів він до себе.
Потім повернувся до спальні, намагаючись зрозуміти, як поєднати мамин приїзд та дивну поведінку дружини. Тарас, який звик прокидатися пізно (особливо у вихідні), сьогодні встав ще вдосвіта.
Він мусив їхати на вокзал зустрічати маму, Оксану Андріївну, яка повідомила, що приїде о шостій ранку — квитки купувала завчасно й вибору особливого не мала.
Коли він побачив її на пероні, вкутану в теплий плащ із двома великими торбами, одразу відчув змішані почуття: радість від зустрічі й напруженість від майбутнього візиту.
— То Надія не захотіла зі мною приїхати, щоб тебе зустріти? — насуплено поцікавилася Оксана Андріївна, щойно син узяв у неї з рук важку сумку.
— Мамо, у неї сьогодні свої справи, — спробував виправдатися Тарас. — Учора вона повернулася пізно, нічого не встигла.
— Як це нічого не встигла? Ви, що — голодні сиділи? — ахнула мама.
— Та ні, мамо, просто… я мав на увазі, що вона не готувалася спеціально до твого приїзду.
Оксана Андріївна скептично примружилася:
— Ну, я дивлюся, їй аби тільки своїм жити! Колись я тобі казала: «Тарасе, подумай, чи не краще розлучитися й повернутися додому?» Але ж ти ні в яку.
— Мамо, я її кохаю, і мені не потрібне розлучення.
— Ну-ну, любов. А повага де? У мій час ми з батьком твоїм якось інакше все будували. Я завжди була зразковою дружиною, хазяйкою, і ні про які «таємні походеньки» не йшлося.
Тарас важко зітхнув. Він умів слухати маму мовчки, знаючи, що суперечки швидко переходять у справжні сцени, особливо коли йдеться про його подружнє життя.
— Якось переживу цей день, — переконував він себе.
Дорогою додому мама ще кілька разів обурювалася, що невістка її зневажає. Тарас мовчав, лише стискав кермо й мріяв про те, аби вони приїхали додому, щоб мама трошки перепочила — і, може, все минеться без сцен.
Однак, щойно вони зайшли до квартири, ситуація вийшла з-під контролю. Надія ще міцно спала, тож Тарас попередив:
— Мамо, тільки не галасуй, будь ласка. Вона повернулася, мабуть, ближче до першої ночі. Сказала, що дуже втомлена й хоче нарешті відіспатися.
— Отже, жінці можна спати скільки завгодно, а мій син тепер змушений сам шукати їй виправдання, — зітхнула Оксана Андріївна.
Але замість того, щоб зберігати тишу, почала голосно розкладати свої торби з домашніми смаколиками на кухні.
— Ось, дивися, Тарасику, що я тобі привезла: вареники з картоплею, налисники з сиром, печиво. А твоя дружина навіть не потурбувалася зустріти мене хоч пирогом. От бачиш: я тебе дійсно люблю!
Зі спальні почулося якесь шарудіння, а потім у дверях кухні з’явилася сама Надія: скуйовджене волосся, примружені від сну очі, але погляд цілком ясний і недружній.
— О, які зворушливі одкровення, — промовила вона низьким, сонним голосом.
— А! Ось і ти з’явилася, — насупилася свекруха. — Навіть не поїхала з сином зустріти мене?
— Ні, — коротко кинула Надія. — А тепер, будь ласка, говоріть тихіше. Я збираюся виспатися.
— Ти хоч знаєш, хто перед тобою?! Це ж я — Оксана Андріївна, мама твого чоловіка! — сердито наголосила свекруха.
— Мені без різниці. — сердито кинула Надія.
— Тарасе! Ти чув, як вона зі мною розмовляє?! — обурено сказала Оксана Андріївна.
Чоловік лише зітхнув і ледь чутно відказав:
— Мамо, я просив, не починай.
— Ти зм’як, став її слухати, — роздратовано пробурмотіла вона.
Надія пирхнула, розвернулася й повернулася у спальню. За хвилину там запала тиша. Коли Надія прокинулася опівдні, вона одразу зрозуміла, що Тараса немає вдома: поглянула на стіл у вітальні й побачила залишену ним записку: «Поїхав на роботу, скоро буду.».
— Ага, супер. Залишив мене наодинці з нею, — подумала Надія, відчуваючи легку тривогу.
Однак відступати було нікуди. Вона вмилася, переодяглася в зручні джинси та сорочку й рушила до кухні, готуючись до з’ясовування стосунків, якщо знадобиться.
На кухні вона побачила Оксану Андріївну, яка якраз переглядала свіжі продукти, діставала з пакетів огірки, помідори та складала їх у холодильник. На столі вже стояв якийсь суп, поруч лежали кола тіста — схоже, свекруха вирішила ліпити пельмені чи вареники.
— Доброго дня, Оксано Андріївно, — ввічливо, але досить прохолодно промовила Надія.
— «Доброго»? У нормальних дружин день починається набагато раніше, — відрізала та.
— Мені нормально й так. Я виспалася і почуваюся добре, — знизала плечима Надія.
— Ти все одно тільки про себе думаєш!
— Так, думаю. І про чоловіка теж, і про батьків своїх, друзів.
— А я — не в їхньому числі? Я ж матір твого чоловіка!
— А мала б бути? — глянула їй у вічі Надія. — З чого б це?
— Тому що я мати!
— Давайте облишимо цей театр, — знесилено зітхнула Надія. — Ліпше скажіть, що вам треба прямо зараз.
— Хочу, щоб ти поважала мого сина! Щоб не бігала вечорами невідомо куди! Ось учора ти втекла, і він увесь вечір був один!
— А скільки разів він десь зникав, а я залишалася сама? У нас із Тарасом такі стосунки: кожен має право на особистий простір. Довіра, розумієте?
— Ти геть знахабніла! — не витримала свекруха.
— Досить мене повчати, — раптом доволі різко сказала Надія. — Це моя квартира, і тут заборонено так себе поводити. Вам усе зрозуміло?
У погляді свекрухи майнула розгубленість.
— Гаразд, — тихіше пробелькотіла вона.
Надія витерла руки серветкою та спокійно додала:
— Якщо хочете готувати, будь ласка, я не проти. Можу допомогти, якщо треба. Але без закидів і без повчань, добре?
— Гаразд, — свекруха стояла з широко розплющеними очима, не чекаючи такої відвертої рішучості від невістки.
Минуло хвилин десять у цілковитій тиші, якщо не рахувати вирування окропу. Оксана Андріївна поралася біля плити, а Надія взялася нарізати салат. Два рази їхні погляди перетнулися, та щоразу свекруха першою відводила очі. Зрештою вона подала голос:
— Глянь, може, досолити цей суп? А то я не знаю, як ти любиш.
— Давайте скуштую, — кивнула Надія, відкинула волосся за плече і піднесла до рота ложку з бульйоном. — Нормально, тільки перцю б додати.
— Ти гостре любиш? — перепитала свекруха трохи спокійнішим тоном.
— Трохи перцю не завадить.
І так, невеликими кроками, вони почали знаходити спільну мову у приготуванні обіду. Ніхто не намагався заговорити про якісь інші теми, кожна зберігала обережність — аби невидима нитка хиткого перемир’я не урвалась.
Коли Тарас повернувся по обіді з роботи, він ледве повірив очам. На кухні була майже ідилія: Надія підсмажувала цибулю для підливи, Оксана Андріївна розкладала на тарілках уже зварені вареники. Схоже, вони не те що не з’ясовують стосунки, а, навпаки, мовчки співпрацюють.
— Мамо? Надю? Ви, наче так мирно тут пораєтеся? — здивувався він, заходячи з пакетом молока й хлібом, які купив дорогою.
— Поки що не скаржимося, — відказала свекруха, але голос звучав без колишньої ворожості.
Надія знизала плечима:
— Ваші речі в коридорі, можеш перевдягтися. Ми от-от накриємо на стіл.
За годину всі троє сиділи, обідаючи разом, і навіть вели відносно ввічливу розмову про Тарасову роботу, про ціни на овочі, про погоду та інші дрібниці.
Оксана Андріївна планувала затриматися в них на три-чотири тижні, але за тиждень таки зібралася їхати, бо мала справи у своєму місті. У день від’їзду вона сина обійняла, як завжди, й тихенько зітхнула:
— Знаєш, Тарасе, напевно, я більше до вас надовго не приїду. Мабуть, це дійсно надмірне напруження для всіх. Краще ви з Надією до мене приїжджайте. Я тут матеріали придбала, ремонт би мені зробити. Надія казала, що в неї відпустка скоро. Як думаєш, зможете мені допомогти?
Тарас полегшено усміхнувся:
— Добре, мамо. Допоможемо обов’язково.
— І справді, так, може, краще для всіх, — подумав він, проводжаючи її на вокзал.
Він не знав, що в Оксани Андріївни у голові вже визрівав новий план: якщо на чужій території (тобто у квартирі Тараса й Надії) вона не змогла диктувати свої умови, то, можливо, зможе взяти реванш у себе вдома, коли невістка приїде туди.
— Як би там не було, а я зроблю все аби вони розлучились, – говорила Оксана Андріївна сестрі по приїзді додому. – Я хочу як краще, а вона мені таке говорить. Знаєш, хороша дружина буде поважати матір свого чоловіка, любити її. А ця Надія. Слова не скажи, все вона знає і вміє, ніяких порад не приймає. Ну нічого я все зроблю, а вони таки розійдуться.
От цікаво, чи це усі мами синів такі?
Головна картинка ілюстративна.
