fbpx

То вже була крайня нужда і я просто вибору не мала, тому і звернулась до колишньої свекрухи по допомогу. Ну та й діло ж не в мені, чи в моїх стосунках із її сином – мова про її онуків рідних. Але, замість того, щоб мене вислухати, вона обірвала розмову практично одразу, ще й таке сказала, що я досі зрозуміти не можу, як узагалі бабуся може таке про онуків вимовити

То вже була крайня нужда і я просто вибору не мала, тому і звернулась до колишньої свекрухи по допомогу. Ну та й діло ж не в мені, чи в моїх стосунках із її сином – мова про її онуків рідних. Але, замість того, щоб мене вислухати, вона обірвала розмову практично одразу, ще й таке сказала, що я досі зрозуміти не можу, як узагалі бабуся може таке про онуків вимовити.

П’ять років тому я розлучилась зі своїм коханим чоловіком. Та подія і досі мені душу ятрить, бо я Антона дуже кохала і кохаю. Поклавши руку на серце, скажу, що простила б усе, і прийняла аби лиш попросив, але він не просить.

У нас двоє діток підростає. Обоє схожі на той рід, нашого у них нічого немає. Особливо цікаво бачити, як за ці роки змінилась доня моя старша. Їй – 9 і вона викапана свекруха моя колишня.

Направду люди кажуть, що діти схожі на тих, хто їх чекає найбільше. Бо чи я і чоловік зрозуміли, що стали батьками, а от свекруха із першої ж миті розчинилась у онуках. Про таку бабусю можна тільки мріяти.

І повзала вона із ними і у піску пасочки робила і халабуди будувала. Навіть спали у тих шалашах власноруч зроблених посеред кімнати. То був у них пікнік такий.

Коли ми розлучались, свекруха дуже пакала і просила мене не їхати у село за чотириста кілометрів до матері:

— Живіть у мене – квартира на чотири кімнати. Я перепишу її на онуків. Ну що ти там в селі сама із дітьми? Та й Антон бачитиме дітей і я. Я тобі допомагатиму у всьому, доню. Не пали мости, дитино.

Але я не бажала мати нічого спільного із тією сім’єю. Мені було неймовірно прикро і образливо. Я звинувачувала у тому, що мій шлюб розпався усіх і свекруху у тому числі.

Кілька разів свекруха приїздила до нас, але я просто тікала із дому разом із дітьми, аби вона їх не бачила. Я ніколи не брала трубки якщо вона телефонувала, кілка разів міняла номер телефону, все, аби узагалі припинити спілкування із Антоном і його мамою. Втім, Антон і не прагнув його, у нього була нова сім’я.

П’ять років минуло і я розумію, що не вигрібаю сама. Чоловік мій колишній нині за кордоном проживає, про аліменти і мови немає. Робота у мене є, але зарплатня смішна, мама занедужала. Я потребую допомоги, це крайня точка. Саме тому і зателефонувала я до колишньої свекрухи.

Я ж думала, вона зрадіє мене почути. Думала почне розпитувати, як я як діти, але голос її був холодним:

— Не треба цього, Аліно, пізно. Одного разу я вже ледь пережила розлуку і втрату онуків, більше не зможу. Нехай буде усе як є. Виростуть діти, тоді я з ними спілкуватимусь, а зараз – бувай.

Я й так забувши про гордість зателефонувала, а вона так мені відповіла.

Ну як може рідна бабуся от так зходу взяти і відмовитись від рідних онуків? Бабуся, яка божилася, що онуки, то сенс її життя.

От так легко узяла і все забула, от як вона могла?

03,12,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page