Наталія Іванівна не любила пишно відзначати будь-які «круглі» ювілейні дати. Але на 25-річчя подружнього життя, яке у них із чоловіком мало бути через рік, хотіла покликати всіх, хто був на їхньому весіллі 25 років тому. Звісно, всі не прийдуть — багато пороз’їжджалось із селища.
Одного вечора своїми думками поділилася з чоловіком. А у відповідь почула: «Ще дожити треба…». Через якийсь час жінка знову заговорила про срібне весілля, маючи намір порадитися щодо кількості гостей. Але чоловік і цього разу уник розмови.
До ювілею залишилося менш як півроку.
— То як будемо святкувати наше 25-річчя? — якось знову запитала чоловіка Наталія Іванівна.
Микола дивився у вікно і мовчав. Жінка чекала. І раптом у відповідь почула:
— Не будемо нічого відзначати… Давно хотів з тобою поговорити… Я хочу розлучитися.
Така заява спочатку видалася їй жартом. Проте чоловік не жартував — навпаки, він цілком серйозно продовжив:
— Наш син виріс, університет закінчує. І я… Словом, я кoхаю іншу.
— Іншу… — ніби сама до себе мовила жінка. — А до чого тут син?
Наталія Іванівна мовчки дивилася на Миколу. Їй здавалося, що все це — поганий сон. Жили нормально, спокійно, розмірено, вважалися в селищі зразковою родиною. Чи це тільки вона сама так вважала? Можливо, люди знають більше, а вона…
— І хто ж ця жінка?
У відповідь почула зовсім несподіване:
— Не жінка — дівчина… Ти все одно дізнаєшся. Тільки прошу тебе — не чіпай її… Ліля Сидорчуків.
Наталія Іванівна сплеснула в долоні:
— Ти з глyзду з’їхав?! Вона ж молодша від нашого сина — не так давно школу закінчила!
— Їй дев’ятнадцять, і ми кoхaємо одне одного.
Ліля була диспетчером у транспортній фірмі, де Микола працював водієм. Наталія Іванівна не відчула й краплини peвнощів. Можливо, якби її суперниця була років на десять старша від Лілі або її, Наталії Іванівни, ровесницею, тоді щось на зразок ревнощів з’явилося б. А так — дитина…
— Тепер ти все знаєш, — сказав чоловік. — Після цього я не можу тут залишатися.
Микола зібрав речі так швидко, ніби давно вже приготував їх «на вихід». Наталія Іванівна не запитала, куди йде, де думає жити. Опинилася в такій порожнечі, що навіть гніву в душі не було. Пустеля — в думках, пустка — у хаті.
Зрештою домашні справи почали заповнювати порожнечу: нагодувати курей, поросят, собаку, випрати білизну. Вранці, як завжди, йшла на роботу — працювала на автозаправці касиром. Цілоденне спілкування з людьми відганяло гнітючий настрій. А ввечері знову домашні клопоти. Коли зателефонував син із Києва, нічого йому не сказала, намагалася розмовляти, як завжди.
Так минуло трохи більше тижня. Того вечора, здавши зміну і впоравшись по господарству, вирішила трохи відпочити біля телевізора. Думки самі по собі навернулися до Миколи. Міркувала про те, що шлюб можна буде розірвати без суду, адже син повнолітній. Ну що ж, склалося як склалося, нічого не вдієш…
Невеселі роздуми обірвав стук у віконну шибку. Відхилила фіранку, але нічого не змогла розгледіти — надворі смеркло. Тоді вийшла на веранду, ввімкнула зовнішнє світло. Перед ґанком стояв її Микола з валізою біля ніг, із якою пішов із дому. Однією рукою він важко обпирався об стіну і тяжко, з присвистом дихав.
— Що з тобою?! — злякалася Наталія Іванівна. — Заходь.
Те, що побачила в хаті при яскравому освітленні, змусило саxнутися. Чоловікове oбличчя все було зaкpивaвлене і в cинцях, pуки тpемтіли. Він важко опустився в крісло.
— Що сталося? Тобі до лiкаря треба!
— Не треба! — категорично заявив Микола. — Відлежуся.
— Хто це зробив?
— Сидорчуки. Щоби дав спокій їхній сестрі. Господи, Наталю, я був таким дуpнем. Не знаю, чи простиш мені.
— Я викличу «швидку» й пoлiцію! Вони ж тебе вбuтu могли!
— Сказали, що так і вчинять, якщо і далі зустрічатимуся з Лілією. Я не хочу розголосу, Наталю. Не треба пoлiції.
Серйозних тpaвм Микола не отримав. Найбільшою була моральна: Ліля не захотіла бoротися за їхнє кoхання і повністю підкорилася своїй сім’ї. З легкої руки дружини чоловік видужав швидко, але влаштувався на іншу роботу.
Синові нічого не сказали. Вся історія минула на диво дуже тихо. Незлопам’ятна від природи, Наталія Іванівна простила чоловіка. Інколи їй здавалося, що цього всього не було. Зажили, як і раніше.
Втім, при згадці про 25-річчя їхнього подружнього життя у душі ніби щось раптово згасало. Напевно, радітиме вже не срібному, а синовому весіллю.
Чоловік був уважний, у всьому допомагав, часто приносив подарунки. Але жінка не могла не думати, що це не від любові до неї, а з почуття вини.
Настала рання весна, а з нею прибуло роботи по господарству. Наталія Іванівна крутилася як білка в колесі. Домовилася з орачем про оранку городу, замовила постійному постачальнику органічні добрива, висіяла насіння на розсаду… Робота і постійний дефіцит вільного часу вирівняли настрій і вселили трохи оптимізму.
Та одного вечора чоловік не повернувся додому. На телефонні дзвінки не відповідав. Думалось про найгірше. Все набирала і набирала його номер, а холодний жіночий голос відповідав, що абонент поза зоною досяжності…
Вже було далеко за північ, коли Наталія вирішила піти до нього на роботу. Може, він там затримався, а телефон розрядився. Вийшла на ґанок і на східцях побачила листа. Він був від Миколи: «Наталочко! Я дуже завинив перед тобою, тому не можу тобі дивитися у вічі. Я зустрів жінку. Виїжджаю до неї. Не прошу мене простити — це було б занадто з мого боку. Ми пoзнaйoмилися, коли я підвозив її. Що б зі мною надалі не сталося, додому не повернуся…».
Наталія Іванівна раптом подумала, що чогось подібного чекала ще відтоді, коли чоловік повернувся додому після історії з Лілією. Зітхнула з полегшенням: з Миколою нічого лихого не сталося. А ще відчула, як з її пліч спадає тягар фaльшивих стосунків.
За матеріалами – Вербиченька. Автор – Таїсія ЦЕГЕЛЬНА.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
