Після того, як ми з Владом одружились, перший час змушені були жити у квартирі моїх батьків. Винаймати квартиру у столиці досить таки дорого, а ми не хотіли і копійки зайвої витрачати – збирали на власне житло.
Домовились, що економитимемо на всьому. Часто, на роботу пішки ходили. Для нас три зекономлені за місяць тисячі були важливіші за комфорт. Та й іти там усього кілька кілометрів. Взимку, звісно, не надто зручно. але в нас була мета.
Тато з мамою про те, що ми собі гроші складаємо на купку не знали. Мама нас жаліла, підгодовувала. Звісно, ми їй давали там гривень п’ятсот на тиждень. Вона ж нам і м’ясо і овочі купувала. Хоча ми й самі могли кашу собі зварити чи пакетик крилець “Гаврилівські курчата” придбати. Знову ж таки, на їжі теж економили.
У якийсь момент ми з чоловіком вирішили, що настав час придбати власне житло. Часи зараз не прості і всім важко, але на ринку нерухомості зараз такі пропозиції чудові, що ми не втримались і ледь не за пів ціни придбали дім у передмісті. Дім старенький, потребує ремонту, але свій. Про свої плани рідні не говорили, зрештою, то наше життя, чи не так?
Ми почали невеликий ремонт і вже знали, коли приблизно переїдемо. Коли все було готове, зібрали свої скромні пожитки та переїхали. Тоді і розпочались “концерти по заявкам”:
— Тобто, дім придбали, – дивується мама, – Ви гроші економили ці роки? Як же ж це? І коли тату потрібно було на лікування, ви мали ці кошти і мовчали? Я досі кредит оплачую, хоч тата немає вже рік.
Я оторопіла. Замість того, щоб порадіти своїх дітей, моя рідна мама говорить от таке. Наступного разу коли мама зателефонувала, я попросила її дзвонити тільки після того, як вона заспокоється і усвідомить наскільки не права. Ми дорослі, самостійні люди, окрема родина. Наші рішення – наші. І моя родина не має абсолютно ніякого відношення до негараздів, а тим паче фінансових, які виникли у її родині. Поки три місяці не дзвонить.
А свекруха так та одразу ж приїхала і буквально плакала. Вона нам про свій кредит нагадала. Мовляв нашої суми мало б стати з головою, але ми, навіть не подумали запропонувати.
Не знаю чого вони усі чекали від нас, чесно? Розумію, негаразди є у всіх, але ж і ми повинні були думати про себе. Якби ми віддавали складені копійки на потреби рідні, чи мали б свій дім?
Коли ставлю запитання це своїм рідним, ті лиш мовчать у відповідь.
Не розумію їхньої реакції. Адже батьки навпаки повинні радіти коли діти стають самостійними. Хіба не так?
05,11,2022
Головна картинка ілюстративна.
