— Терміново приїжджай! Треба поговорити! — зателефонувала раптово мені мама, і в її голосі чулася така напруга, що аж мурашки побігли по шкірі.
— Вибач, мамо, я на роботі, — тихо відповіла я, озираючись, чи не почує сувора начальниця.
— Візьми відгул, це не терпить! — наполягала мати, і я зрозуміла: щось серйозне, але що саме — залишалося загадкою, яка не давала спокою весь день…
Мене звати Софія, і ця історія про те, як я, звичайна жінка із кредитом та дитиною в садочку, опинилася між молотом і ковадлом — між любов’ю до мами і здоровим глуздом, коли вона вирішила влаштувати весілля молодшій сестрі за мій рахунок.
Усе почалося з того дзвінка в обідню перерву, коли я сиділа в офісі на Подолі, пила каву з автомата і намагалася встигнути закрити звіт до дедлайну.
Галина Іванівна, моя мама, завжди була емоційною — виросла в селі на Житомирщині, переїхала до Києва в дев’яності, працювала продавчинею на базарі, а потім касиркою в “Сільпо”, і все життя мріяла про “гарне весілля для дочок”.
Її власне весілля з татом було скромним — у сільському клубі, з кількома друзями і столом на скору руку, але вона завжди розповідала про нього з сяйвом в очах, ніби то був королівський бал.
— Соню, ти довго їхала! Я вже пів дня тебе чекаю! — зустріла мене мама в своїй двокімнатній хрущовці на Троєщині, де пахло свіжими пиріжками. Я привезла їй улюблені еклери з “Roshen” — знала, що солодке покращує її настрій.
— Мам, я з роботи, транспорт, пробки на мосту. Що сталося? — запитала я, знімаючи пальто.
Вона поставила коробку з тістечками на стіл, потерла руки об фартух і випалила:
— Віра з Богданом вирішили одружитися!
Я завмерла з чашкою чаю в руках. Віра — моя молодша сестра, 24 років, два роки “шукає себе” після університету, живе з мамою, харчується її борщами і періодично “позичає” 500 гривень “до зарплати, якої немає”.
Богдан — її хлопець, механік на СТО, гарний хлопець, але з зарплатою 18 000 на місяць і мріями про “свій бізнес”.
— Ну вітаю? — сказала я обережно. — І що, просто розпишуться?
— Ось! — мама аж підскочила. — Я хочу справжнього весілля! Біле плаття, тамада, ресторан, голуби, все як у людей!
Я відчула, як у животі щось стиснулося. Порахувала скільки бере ресторан з людини, а гостей буде не менше 50.
— Мам, а хто платить? — запитала я тихо.
— Ну у мене є 30 000 накопичених на депозиті в “Приваті”, — почала вона, уникаючи мого погляду. — Якщо ти додаси ще 60 000 я віддам, як тільки зможу!
Я поставила чашку так різко, що чай розхлюпався на стіл.
— Тобто ми з Артемом, які ледве тягнемо кредит за авто і у яких мале дитя на руках, маємо профінансувати весілля двом дорослим людям, один з яких два роки сидить у тебе на шиї?
— Соню, не будь такою! — мама аж почервоніла. — Віра знайде роботу! Просто зараз криза…
— Криза в вже скільки років?! — не витримала я. — Вона “шукає себе” в TikTok і на курсах “як стати блогером”! А ми з Артемом працюємо на двох роботах, щоб дитина мала нормальний садок і ми не їли локшину швидкого приготування!
— Ти просто заздриш! — сказала мама. — Тобі було весілля, а Вірі — ні!
— Мам, наше весілля було за наші гроші! Ми самі платили, самі купували плаття, самі робили запрошення !
Мама встала, грюкнула каструлею. Я зрозуміла — розмова закінчена.
Моя сестра Віра завжди була “меншою” — не лише за віком, а й за відповідальністю. Після університету, де мама ще виплачує кредит за її навчання в приватному виші на маркетолога, Віра переїхала до Богдана в орендовану однокімнатну на Лівому березі.
Квартира — на його гроші, бо він механік, отримує стабільну зарплату, а вона? Ну, “шукає себе”. Прокинутися о 12-й, посидіти в Instagram, зняти рілз про “як стати блогером за тиждень” — ось її графік.
Богдан платить за все: комуналку, продукти, навіть її нові кросівки з “Інтертопу”. А Віра каже: “Я творча натура, робота в офісі — не моє”. І мама киває: “Звісно, доню, ти особлива”.
Так у нашій родині було завжди. Я, старша, з 18 років працювала: спочатку промоутером на Хрещатику, потім касиркою в “Форі”, паралельно вчилася заочно.
Мама казала: “Соню, ти сильна, ти впораєшся”. А Вірі — “молодша, треба допомогти”. Коли я купувала першу мікрохвильовку на свою стипендію, Віра отримувала від мами нові джинси.
Коли я платила за проживання в гуртожитку, мама віддавала останні гроші на Вірині “курси англійської”. Я не скаржилася — звикла. Але коли мама взяла кредит на Вірине навчання, а я в той час ледве тягнула оплату оренди за нашу з Артемом квартирку на Виноградарі, щось у мені тріснуло.
Віра закінчила виш, але на роботу не пішла: “Криза, немає вакансій для креативних”.
Мама досі вірить, що Віра “влаштується”. Платить за її телефон, інтернет, навіть за доставку суші, коли Богдан у нічній зміні. “Вона ж у хлопця живе, — каже мама, — а ти заміжня, маєш зарплату”.
Але я маю дитину в садочку за 12 тисяч на місяць, кредит за машину, яку Артем взяв для роботи в таксі, і ще мамину “допомогу” — 2000 на місяць, які вона позичає в сусідки, щоб “Вірі не було соромно перед Богданом”.
Віра ж не думає працювати: “Я веду блог, це мій стартап”. Тисяча підписників, нуль доходу. А мама: “Ось побачите, вона стане інфлюенсером!”.
Я пробувала говорити: “Мам, нехай Віра влаштується хоча б на пів ставки — там 15 тисяч, вистачить на їжу”. Але мама: “Ти що, хочеш, щоб моя донька марнувала кращі роки, скніла? Вона ж диплом має!”
А сама бере мікропозики, щоб Віра “не голодувала”. Богдан уже натякає, що втомився платити за двох, але Віра: “Він мене кохає, значить, повинен”. І мама киває.
Бо за меншу доньку платити і вирішувати проблеми повинен хтось інший — завжди. Я була “сильною”, Артем — “чоловіком”, Богдан — “хлопцем”. А Віра — “дитиною”. Навіть у 24.
Через тиждень я дзвонила — вона не брала трубку. Зустріли випадково біля “АТБ”.
— Мам, може, припинимо дутися? — я взяла її за руку.
— Я взяла кредит на 50 000 під 24% річних, — сказала вона холодно.
— І ти звинувачуєш мене? — я не повірила вухам.
— Тебе не запрошуємо на весілля. Не захотіла допомогти — не треба.
Я стояла посеред вулиці, тримаючи пакет з йогуртами, і раптом зрозуміла: це не про весілля. Це про те, що мама завжди ставила Віру на перше місце. Я була “старша, розумна, впорається”, а Віра — “молодша, треба допомогти”.
Напередодні весілля Віра подзвонила:
— Соню, приходь мама образиться, якщо тебе не буде.
— Вибач, — сказала я спокійно. — У нас з Артемом сімейна вечеря, а потім — батьківські збори в садочку. Мої вам щирі вітання.
Поклала трубку і вперше за довгий час відчула спокій. Моя сім’я — це Артем, наша дитина і наші плани. А весілля за чужі гроші — це не щастя. Це просто шоу, яке закінчується рахунками і образами.
Мама ще довго не розмовляла зі мною. Але коли через пів року Віра знову “позичала” в неї 3000 на “курси SMM”, я вже не відчувала провини.
Кожна сім’я будує своє щастя сама. І платити за нього мають ті, хто його створює. Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
