— Олено, нам треба серйозно поговорити.
Голос Тараса, зазвичай м’який і з легкою ноткою гумору, цього разу звучав сухо, як тріск гілки під ногами. Я відірвалася від ноутбука, де переглядала таблицю витрат на місяць.
Його слова повисли в повітрі, а в кухні, де ще пахло свіжозвареною кавою, раптом стало тісно. Тарас стояв біля дверей, руки в кишенях, а його погляд був таким, ніби він готувався до важливої презентації, а не до розмови з дружиною.
— Про що? — запитала я, відчуваючи, як у животі заворушилося щось тривожне. — Знову про ту поїздку на риболовлю? Я ж казала, що ми можемо спланувати її на літо.
— Не про риболовлю, — відрізав він, сідаючи за стіл навпроти мене. — Про наше життя. Про майбутнє. Я багато думав, Олено. Ми живемо непогано, але я відчуваю, що застряг. Мені потрібно рухатися вперед, розвиватися. Чоловік не може просто пливти за течією, інакше він перетвориться на тінь самого себе.
Я здивовано підняла брови. Тарас завжди був практичним, його мрії рідко виходили за межі нового телевізора чи ремонту в гаражі. Але зараз він говорив із запалом, якого я не чула роками.
— Добре, — сказала я обережно, закриваючи ноутбук. — І що ти пропонуєш? Який у тебе план?
Він нахилився вперед, його очі блищали, ніби він щойно вигадав формулу вічного щастя.
— Я вирішив, що з цього місяця моя зарплата — це мій особистий фонд. Я хочу вкладати її в себе: в навчання, в нові проєкти, в обладнання для мого хобі. Мені потрібен простір для зростання, Олено. А ти ж у нас сильна, заробляєш більше. Ти можеш взяти на себе всі наші спільні витрати — кредит, комуналку, продукти. Це ж логічно: я створюю наше майбутнє, а ти забезпечуєш надійний тил. Ідеальна команда!
Я завмерла. Мої пальці, які досі лежали на кришці ноутбука, стиснули її так, що кісточки побіліли. Я дивилася на нього, намагаючись знайти в його обличчі хоча б натяк на жарт. Але Тарас був серйозний, як ніколи. Його слова, сказані з такою самовпевненою легкістю, були цілком серйозними. Я відчула, як у горлі наростає ком, але змусила себе видихнути.
— Тобто, — почала я повільно, — ти пропонуєш, щоб я платила за все, поки ти інвестуєш у себе?
— Саме так! — він радісно кивнув, ніби я нарешті зрозуміла його геніальну ідею. — Це ж win-win! Ти забезпечуєш стабільність, а я — ріст. Разом ми вийдемо на новий рівень!
Я мовчала. У кухні було чути лише тихе гудіння холодильника. Аромат кави, який ще недавно здавався затишним, тепер дратував. Я дивилася на Тараса, на його натхненне обличчя, і розуміла: він не жартує.
Він справді вірить, що я погоджуся стати його особистим банком, поки він гратиметься у великого інвестора. Я відчула, як у мені закипає щось гаряче і гостре, але я стрималася. Поки що.
— Добре, — сказала я, встаючи. — Я подумаю.
Він посміхнувся, задоволений собою, і повернувся до телефону, де вже гортав якісь сайти з фотокамерами. А я пішла до спальні, закрила двері й дозволила собі видихнути. Це був лише початок.
Минув тиждень відтоді, як Тарас оголосив свою «стратегію». Сім днів, протягом яких я намагалася зрозуміти, як чоловік, з яким я ділила п’ять років життя, міг дійти до такої ідеї.
Ми разом брали кредит на нашу двокімнатну квартиру в передмісті, разом вибирали шпалери для спальні, разом раділи, коли я отримала підвищення, яке дозволило нам дихати вільніше. А тепер він вирішив, що його зарплата — це його «особистий фонд», а я маю тягнути все на собі?
Наші розмови стали короткими й уривчастими. Ми уникали одне одного, наче два магніти з однаковими полюсами. Я чекала, що він одумається, що одного ранку прокинеться і скаже: «Олено, це була дурість, забудь».
Але цього не відбувалося. Натомість Тарас із кожним днем дедалі більше вживався в роль «інвестора». Він годинами сидів за комп’ютером, гортаючи сайти з курсами фотографії, та навіть якимись бізнес-тренінгами.
Він поводився так, ніби вже завтра мав стати новим Ілоном Маском, а я — лише перешкодою на його шляху до величі.
У п’ятницю ввечері напруга досягла піку. Я повернулася з роботи втомлена, з головним болем від нескінченних нарад. Тарас сидів на дивані з планшетом, гортаючи сторінки магазину фототехніки.
На екрані миготіли об’єктиви за 30 000 гривень, штативи спорядження за 50 000. Він коментував уголос, ніби розмовляв сам із собою, але я знала — це було для мене.
— О, дивись, яка камера! — вигукнув він, повертаючи планшет до мене. — 120 000, але це ж інвестиція! З такою технікою я зможу знімати професійні фото, може, навіть відкрию студію.
Я стояла біля вікна, дивлячись на вогні міста. Усередині все кипіло, але я змусила себе відповісти спокійно.
— Тарасе, — почала я, повернувшись до нього, — ти пам’ятаєш, що завтра треба сплатити іпотеку? І ще за комуналку. Ти вже вирішив, як ми це робитимемо?
Він знизав плечима, не відриваючись від екрана.
— Я ж сказав, це тепер твоя зона відповідальності. Ти ж заробляєш більше, Олено. Я впевнений, ти впораєшся.
Я відчула, як усе в мені стиснулося. Це був не просто егоїзм. Це була зухвалість, якої я не чекала від людини, яку вважала своїм партнером. Я підійшла ближче, сіла навпроти нього і подивилася йому прямо в очі.
— Давай уточнимо, — сказала я, і мій голос був холодним, як зимовий вітер. — Ти серйозно вважаєш, що я маю платити за все, поки ти купуєш собі іграшки за 120 000? Ти розумієш, що після всіх витрат у мене залишиться 2 000 гривень на місяць? На їжу, на транспорт, на все?
Він нарешті відірвався від планшета. Його обличчя стало серйозним, але в очах промайнула тінь роздратування.
— Олено, ти перебільшуєш. Я не про іграшки говорю, а про майбутнє! Ти хочеш, щоб я залишався менеджером середньої ланки до кінця життя? Я хочу більшого! І тобі варто мене підтримати, а не тягнути назад.
Я засміялася. Сміх вийшов гірким, як перестояна кава.
— Підтримати? Тарасе, ми разом п’ять років. Ми разом планували цю квартиру, разом мріяли про відпустку в Італії, разом раділи, коли я отримала цю роботу. А тепер ти вирішив, що мої гроші — це наші, а твої — це тільки твої? Ти називаєш це партнерством?
Він різко встав, відкинувши планшет на диван.
— Ти просто не розумієш! — його голос став гучнішим. — Ти хочеш, щоб я був слабким, залежним від твоєї зарплати! Я хочу бути успішним, Олено! А ти поводишся, як бухгалтер, який рахує кожну копійку!
— Успішним? — я теж підвелася, не в силах більше стримуватися. — Успішний чоловік не вимагає, щоб його утримувала дружина! Успішний чоловік — це партнер, а не дитина, яка хоче нових іграшок! Ти називаєш це інвестиціями? Ні, Тарасе. Це називається егоїзм. Чистий, неприкритий егоїзм.
Він різко розвернувся, схопив куртку і пішов до дверей.
— Я не буду це слухати, — кинув він через плече. — Поговоримо, коли ти заспокоїшся.
Двері грюкнули. Я залишилася стояти посеред кімнати, дивлячись на порожній диван. Усередині все горіло, але я знала: це не кінець. Це лише початок.
Наступні дні були схожі на тихе протистояння. Ми рухалися квартирою, як тіні, уникаючи прямих поглядів і розмов. Я чекала, що він визнає свою помилку, але Тарас, здається, лише більше переконувався у своїй правоті.
Він демонстративно записувався на якісь онлайн-курси, купив новий штатив за 5 000 гривень і навіть почав говорити про те, що «скоро почне заробляти на фотозйомках». Я слухала це мовчки, але в голові вже складався план.
Двадцятого числа, коли настав день оплати кредиту, я вирішила діяти. Уранці я встала раніше, ніж зазвичай, заварила собі каву і сіла за ноутбук. Тарас ще спав, але я знала, що він скоро прокинеться і знову почне свою гру в «великого інвестора».
Я відкрила банківський додаток, подивилася на суму платежу — 15 000 гривень. Потім відкрила калькулятор, розділила цю суму навпіл і перевела 7 500 зі свого рахунку. Підтвердила платіж. На екрані з’явилося повідомлення про успішну операцію. Я видихнула. Це був мій перший крок.
Потім я відкрила нотатки в телефоні й склала список покупок: «Філе лосося, шпинат, лимон, зеленьдля салату». Список був на одну людину. Я зберегла його, закрила телефон і пішла збиратися на роботу.
Коли Тарас прокинувся, я вже була в передпокої, взуваючи черевики. Він вийшов із спальні, позіхаючи, і зупинився, побачивши мене.
— Ти куди так рано? — запитав він, потираючи очі.
— На роботу, — відповіла я спокійно. — До речі, сьогодні день оплати за кредит. Я заплатила свою половину — 7 500. Другу половину чекають від тебе. Банк уже надіслав нагадування.
Він завмер, його сонне обличчя повільно змінювалося. Здивування, недовіра, а потім — легке роздратування.
— Ти серйозно? — запитав він, ніби я пожартувала.
— Абсолютно, — я посміхнулася, але в моїй посмішці не було тепла. — Ти ж сказав, що кожен має вкладатися в себе. Тож я починаю з себе. Продукти я теж куплю тільки для себе. Успіхів із твоїми інвестиціями.
Я вийшла, не чекаючи його відповіді. Двері за мною тихо клацнули, але для мене цей звук був як сигнал до нового початку.
Того вечора я повернулася додому з одним пакетом із супермаркету. У ньому було все, що я записала в нотатки: свіжий лосось, пучок шпинату, лимон і моє улюблене ігристе.
Я розклала продукти на кухонній стільниці, увімкнула тиху музику і почала готувати. Тарас сидів у вітальні, гортаючи щось у телефоні. Я відчувала його погляд, але не оберталася.
Я розігріла оливкову олію на сковороді, поклала філе лосося шкіркою вниз. Аромат свіжої риби й лимонного соку наповнив кухню. Я додала трохи часнику й гілочку чебрецю, насолоджуючись процесом. Це був мій вечір. Мій момент.
Тарас не витримав. Він встав і підійшов до кухні, зупинившись у дверях.
— Що це? — запитав він, і в його голосі чулася суміш роздратування й здивування.
— Вечеря, — відповіла я, не відриваючись від сковороди. — Моя вечеря.
— А мені? — його голос став тихішим, майже благальним.
Я повернулася до нього, тримаючи келих із ігристим. Зробила ковток, насолоджуючись освіжаючим смаком.
— Тарасе, ти ж сам сказав: кожен вкладається в себе. Твоя вечеря — це твій проєкт. У холодильнику є яйця і трохи хліба. Впораєшся.
Він стояв, дивлячись на мене, і я бачила, як у його очах змішуються гнів, розгубленість і щось схоже на сором. Але я не відвела погляд. Я більше не збиралася грати за його правилами.
Минуло ще кілька днів. Тарас намагався повернути все назад. Він пробував жартувати, пропонував «обговорити все спокійно», навіть приніс мені квіти — дешевий букет із супермаркету, який виглядав так, ніби його вибрали поспіхом.
Але я була непохитною. Я продовжувала платити лише свою половину витрат, купувала продукти тільки для себе і вечеряла за столом на одну персону. Кожен мій рух був демонстрацією: я не його банкомат, не його прислуга і не його спонсор.
Одного вечора він зайшов на кухню, коли я готувала пасту з креветками. Аромат часнику, білого вина й пармезану заповнив увесь простір. Він зупинився, дивлячись на мене.
— Олено, може, досить? — його голос був тихим, майже втомленим. — Я зрозумів, що погарячкував. Давай поговоримо.
Я поклала креветку на виделку, піднесла до рота й повільно прожувала, перш ніж відповісти.
— Добре, — сказала я. — Поговорімо. Але за однієї умови: ми повертаємося до партнерства. Рівного партнерства. Ти платиш свою половину, я — свою. Ми разом плануємо витрати, разом мріємо, разом будуємо майбутнє. Якщо ти не готовий, Тарасе, я продовжуватиму вкладатися в себе. І тільки в себе.
— Тобто, якщо я захочу пройти курси, почати нову справу, ти мені допомагати і підтримувати не будеш, так? – мовив він обурено, – віднині ми все рахуємо і вираховуємо. Про яке партнерство мова, га? Ти про нього говориш і навіть не розумієш, що це. Разом для тебе -тільки на твоїх умовах. Про те, аби я здійснив свою мрію і мови немає. Тобі головне лиш гроші і твій комфорт. Гаразд, якщо так тебе влаштовує, то мене ні. Не про такий шлюб я мріяв, жінко.
Тарас другий тиждень ходить набундючений. Тепер ми до копійки вираховуємо наші спільні витрати. причому буквально до копійки. Говоримо мало, майже не перетинаємось. Мов сусіди якісь.
Він ображено дивиться на мене, так ніби я зробила щось не так.
Але скажіть мені на милість. Де і що я не так зробила?
Головна кратинка ілюстративна.
