— Тобто ти серйозно вважаєш, що спадок моєї родини має забезпечити майбутнє хлопця, до якого мої рідні не мають жодного стосунку? — я стояла біля вікна, спостерігаючи, як вечірнє сонце повільно згасає над містом.
Сергій відставив чашку з чаєм, його погляд був важким, наповненим образою.
— Юлю, ти занадто категорична. Андрій — мій син. Він зараз на порозі дорослого життя, йому потрібен старт. Якщо ми реалізуємо ту нерухомість і розділимо кошти на трьох хлопців, у кожного з них з’явиться свій капітал. Це справедливо. Ми ж одна сім’я!
— Одна сім’я? — я гірко всміхнулася. — Коли потрібно платити за рахунками чи допомагати з малюками — ми сім’я. Але коли йдеться про квартиру, яку моя бабуся берегла все життя, щоб передати її моїм дітям, раптом з’являється «третій спадкоємець». Моя мама відмовилася від своєї частки не для того, щоб Андрій отримав студію в центрі, а щоб Макс і Денис мали впевненість у завтрашньому дні.
— Я думав, ти мудріша, — Сергій підвівся, його голос став холодним. — Ти просто не хочеш увійти в становище юнака, якому немає де приткнутися. Ти виставляєш рахунки там, де має бути любов.
— Любов не вимірюється моїм спадком, Сергію. І якщо ти вважаєш, що я повинна обділити власних синів заради твого почуття провини перед першою родиною, то ти помиляєшся.
Він нічого не відповів, просто вийшов із кухні, залишивши по собі важку, липку тишу, яка триває вже кілька тижнів.
З Сергієм ми познайомилися чотири роки тому. На той момент він уже був вільний від попередніх зобов’язань, я теж була на самоті. Наші стосунки розвивалися спокійно, без зайвого поспіху.
Мене підкупило в ньому те, наскільки він був відповідальним. У нього підростав син Андрій від першого шлюбу, і Сергій робив усе, щоб дитина ні в чому не відчувала нестачі.
Він не просто перераховував кошти, він брав активну участь у його житті, допомагав вирішувати будь-які питання — від нових кросівок до репетиторів. Така надійність чоловіка завжди приваблює.
Коли я зрозуміла, що під серцем ношу нашу спільну дитину, Сергій повівся як справжній джентльмен. Він одразу запропонував офіційно оформити наші стосунки, і ми розписалися.
Оселилися в моїй двокімнатній квартирі, яка дісталася мені від тітки. Сергій до цього орендував житло, адже все спільне майно залишив колишній дружині та синові, пішовши з одним наплічником. Тоді я вважала це вчинком справжнього чоловіка.
Невдовзі народився наш первісток, Максим. Сергій виявився ідеальним татом: він міг і вночі встати до малюка, і вечерю приготувати, коли я засинала на ходу від утоми. За рік народився Денис. Витрати зросли, і чоловік взяв на себе додаткове навантаження на роботі, щоб ми почувалися впевнено.
При цьому він ніколи не забував про Андрія. Хлопець уже закінчував школу, і йому, звісно, хотілося виглядати не гірше за однокласників. Сергій купував йому техніку, оплачував курси, і я ніколи не заперечувала. Я поважала його за те, що він не зник із життя першої дитини.
Проблеми почалися тоді, коли Андрій став студентом. Сергій все частіше почав заводити розмови про те, як важко той зараз без власного кутка. Спочатку це були просто роздуми вголос за вечерею:
— Знаєш, Юлю, Андрію вже скоро двадцять. Жити з мамою йому важко, а орендувати — це викидати гроші на вітер. Добре було б якось вирішити це питання.
Я кивала, погоджуючись, що так, власне житло — це чудово. Я сприймала це як звичайне батьківське занепокоєння про майбутнє, поки не трапилася подія, яка все змінила.
У серпні пішла з життя моя бабуся. Це була велика втрата для нас усіх. Після оформлення всіх формальностей постало питання про її квартиру. Моя мама, людина надзвичайної доброти, вирішила, що їй це майно не потрібне, і відмовилася від спадщини на мою користь.
Ми з нею порадилися і вирішили, що найкраще буде одразу переоформити цю нерухомість на моїх дітей — Максима та Дениса, у рівних частках. Нехай це буде їхнім «фундаментом» на майбутнє.
Коли я розповіла про це Сергію, його реакція мене приголомшила.
— Навіщо просто тримати квартиру? — запитав він. — Давай її продамо. Сума там вийде непогана. Ми розділимо її на три частини: Максу, Денису і Андрію. Для менших відкриємо рахунки, а для Андрія це стане першим внеском за іпотеку. Він зможе взяти невелику студію і нарешті жити самостійно.
Я на мить заніміла.
— Сергію, ти зараз серйозно? Андрій не має жодного відношення до моєї бабусі. Це майно мого роду. Чому я повинна забирати частину спадку у своїх дітей, щоб допомогти твоєму синові від першого шлюбу?
— Бо він теж мій син! — вигукнув він. — Хіба ти не бачиш, як йому важко? Ми ж можемо допомогти. Він сам такий фінансовий тягар не винесе.
— А хто буде виплачувати решту кредиту за ту студію? — поцікавилася я. — Ну, ми допоможемо, — спокійно відповів чоловік. — Потроху, разом впораємося.
Наш діалог швидко перейшов у ту фазу, де аргументи закінчуються і починаються образи. Я порадила Сергію залучити до вирішення проблем Андрія його матір, яка всі ці роки лише отримувала допомогу, але сама нічого не робила для накопичення капіталу синові. Сергія це зачепило за живе. Він звинуватив мене в жадібності та відсутності сімейних цінностей.
Ось уже місяць ми живемо як чужі люди. За цей час я, не чекаючи його згоди, завершила оформлення документів. Тепер квартира бабусі офіційно належить Максиму та Денису.
Сергій знає про це, і його ставлення стало ще прохолоднішим. Він вважає, що я вчинила егоїстично, не захотівши підтримати його «старшого».
Але я дивлюся на це інакше. Майбутнє моїх молодших синів — це моя відповідальність. Те, що у них уже зараз є нерухомість, — це величезна удача і заслуга моєї мами. Я не маю права розтринькувати цей ресурс на чужі потреби, якими б «благородними» вони не здавалися моєму чоловікові.
Мамі я нічого не кажу про нашу ситуацію, не хочу її засмучувати. Впевнена, вона була б у жаху від ідеї ділити бабусине житло з дитиною, яку бачила лише кілька разів у житті.
Моя подруга колись казала, що шлюб із чоловіком, який має дітей від попередніх стосунків, — це завжди ходіння по тонкій кризі. Тоді я її не слухала, вважаючи, що кохання та взаєморозуміння подолають усе. Але зараз я бачу, що «минуле» Сергія стало стіною між нами.
Конфлікт затягнувся, і поки що я не бачу виходу, який би влаштував усіх. Але в одному я впевнена точно: захищати свою родину та її спадщину — це не егоїзм. Це обов’язок.
ну от скажіть мені: ви б на моєму місці пристали на пропозицію чоловіка? Хіба я не правильно зробила?
Головна картинка ілюстратвина.
