– Що ти взяв? Ні до чого прикластися не може, нічого не розуміє, ні до чого не береться, – не стишувала голос свекруха, як тільки я почала жити з нею.
Знаєте. Я нічого не тямила в їхній порядках, адже у кожної родини щось своє є – де, що класти, з якого мішка на заколот, з якого курям, яке сіно корові, де стеливо.
А тут день починався з того, що я прокидалася, а свекрухи нема. Чи доїла, чи поїла – один Бог знає. Я бралася до сніданку і свекруха приходила вже на нього і починала мені говорити, доки я буду на її шиї сидіти.
– Поки ранок та сонце не пече я на город і сама, а ти що? Боки вилежуєш та думаєш, що то в батьків?
– Але ж ви нічого не казали, – пробувала захищатися я.
– Казала? я й так бачу. Що ти за фрукт, я по твоїх очах читаю, що ти про мене думаєш і чого ти мені бажаєш. Аби тут господарювати! А ти вклалася сюди? Га? Ти хоч копієчку сюди дала, що ти думаєш, що це твоє?
Варто мені було взяти ініціативу в руки, як тут же прилітала свекруха:
– Та ти навмисно шкодиш! Та що ти робиш! Та хто тебе просив отут сапкою мотиляти, коли у мене тут морква!
А що вона вже Павлові говорила, то й слів нема.
– Я думала, що ми разом будемо робити, а вона ноги звісила і все на моїй шиї. Та я тягну, та я жили рву, а ви ж і ще й не дякуєте, а ви ж іще смієте казати, що я маю більше робити. Мовчи, я знаю, що як не кажете вголос, то так думаєте! Та ви мною просто користуєтеся, як безплатною робочою силою! Ні подяки, ні віддяки! Та я так не витримаю. Та несіть вже мене в сиру землю! Та я вже сама не дочекаюся!
Тому наша хата була схожа на вулкан, ми всі ходили знервовані і зацьковані, бо крок туди чи сюди і вже починалося.
Ні аби пояснити спокійно та виважено, показати, перевірити чи правильно. Ні, одразу береться сама за роботу, а коли вже з сил паде, то давай обвинувачувати, що вона не залізна і ми на її шиї їдемо.
Не дивно, що в такому напруженні мій стан протікав важко і дитинка була така ж кволенька.
– От бачиш, я казала, що вона ні на що не здатна! Я ж казала, але ти мене не слухав. І дитя дивися яке – скільки ж то тієї праці треба в нього вкласти та грошей, щоб толк був. А чи буде? А чи не віддати? Я добре кажу, Павлусю. Воно й так не довгого віку.
Не могла я попросити й з дитиною посиліти, бо одразу було, що вона все робить і ще це має.
– Я вас попереджала, що то треба людську жінку брати і тоді все буде людське. А не оце, що ніхто й знати не хоче.
Стосунки у нас з чоловіком зіпсувалися, дитина не давала мені передихнути, як і свекруха. Одного дня я пішла до батьків з донечкою.
Хоч у мене ще була молодша сестра там одружена, але мама сказала, що я можу лишатися стільки, скільки треба.
Згодом прийшов і Павло.
– Я знайшов роботу в місті і квартиру. Поїхали.
Відтоді ми до свекрухи не їздимо з донькою. Хоч вона й досі хвороблива, але з відзнакою закінчила університет, має добру пам’ять на мови і працює на гарній роботі з великою зарплатою.
Павло тепер потребує доньчиних грошей, бо невдало впав на будові і прикутий до ліжка. Отак життя вивертається, хто його знає, що буде завтра, тому не треба нікому псувати своє сьогодні марними домислами.
Чи хтось мав подібну свекруху і чи вона змінилася за життя?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
