Готувала сніданок того дня і бурчала, коли вже буду мати спокій від тих мисок. Сергій мовчки їв, занурений в газету, а донька колупалася в гречці.
– Що ти там скарби шукаєш? Швидко з’їла і в школу!
Отак всіх вигнала з хати та й сама побігла, бо вічно запізнююся. Одна думка була – аби автобус приїхав раніше і я встигла на роботу, щоб мені вкотре не робили зауважень.
В середині дня мене покликали до телефону і такий буденний голос сказав, що Сергій потрапив в автопригоду…
Вже не було кому смажити деруни, за які він так мене хвалив… І я ж не сказала, що дуже його люблю, розумієте?
Бурчати – бурчала, а коли я казала, як я його люблю…
Тоді я вирішила, що буду жити заради дитини Софійки і вона точно знатиме, що я її страшенно люблю.
Звичайно, що я балувала доньку, бо ж для чого тоді стільки тяжко працювала?
Пройшов якийсь час і до мене почали залицятися чоловіки, був один з роботи, ще хлопець і дуже хороший.
– Навіть не думай, – сказала я йому, – Ти молодий, дітей захочеш і будеш між моєю і твоїми різницю робити, а я того просто не витримаю. Шукай собі дівчину і будь щасливий!
Я тішилася своєю Софійкою і її успіхами, вона вступила в училище. А далі сказала, що знайшла хорошого хлопця і виходить заміж.
А я що – лише рада, що дитина має щастя.
– Тільки, доню, не будь, як я – кажи чоловікові, що ти його любиш і цінуєш. Бо не зогледишся, а його й поруч не буде… Як тата…
– Добре, мамо…
Відгуляли весілля. Молодий, правда, перехилив і то дуже, але я все це списала на нерви та стрес, бо ж весілля і всі дивляться. Жити вони пішли в гуртожиток , хоч я й пропонувала жити в нас, але зять не захотів.
Ні, то й ні.
Звичайно, донька до мене часто не приходила, але раз в місяць була, тому я й побачила, що вона спочатку була дуже щаслива, але з часом вже не було в її очах радості.
У подружжя з’явилася донечка, а потім і синочок і ми всі були дуже щасливі. Але далі зайшла мова, що сім’я росте, а кімнатка в гуртожитку – ні. Почали свати на мою квартиру натякати, а далі вже донька сказала, що Вадим став дуже нервовим, бо не може наскладати на квартиру, а жити хоче в великій квартирі.
Я вирішила посунутися та пішла жити в їхню кімнатку, а вони переїхали до мене.
В Софійки знову з’явився блиск в очах і вона мені дуже дякувала.
Але згодом зять знову почав бушувати, бо змушений жити в тещиній квартирі.
Далі почала донька до мене з дітьми прибігати ночувати, а зять лише кривився і казав, що вона вернеться, бо без нього жити не може.
– Мамо, – спитала донька, – Я ж робила так, як ти казала – говорила, що люблю і ціную…
– За що ж ти його цінуєш, доню? За що любиш?
– Сама не знаю…
– Отож бо, а я твого тата мала за що, та не говорила…
Тепер мені за сімдесят і я бачу, що жила в очікуванні щастя доньки, а своє отак змарнувала. А тепер ні я, ні вона не маємо нічого.
Ми, звичайно, вернулися в нашу квартиру і живемо всі разом. Я вже нічого доньці не раджу, бо вона має сама зрозуміти, як вона хоче прожити своє життя, головне аби вона жила, а не чекала на щось.
– Донечко, день почався – і вже добре.
Бо що ще я можу сказати та радити? У кожного своє життя, якби ти не старався зробити його безболісним і безхмарним – не вдається.
Але гризе мене сумління за мою ту пораду, щоб цінувала і любила. Може, то через мене її життя не склалося?
Фото Олександри К.