Наталка глянула на себе у дзеркало вбиральні на роботі, поправляючи пасма волосся. Робочий день підходив до завершення, і вона вже з нетерпінням чекала повернення додому.
Зненацька в пам’яті сплив діалог п’ятирічної давності — розмова з подругою Дашею.
— Наталко, ти впевнена? — тоді Даша, сьорбаючи коктейль через трубочку, дивилася на подругу з легкою тривогою. — Розумію, кохання та все таке, але його мама. Вона ж справжній генерал!
Наталка тоді лише відмахнулася:
— Та нічого, впораюся. Я ж заміж виходжу не за неї, а за Антона.
Тоді все здавалося простим і зрозумілим. Наталка була по вуха закохана в Антона — високого програміста з добрими очима й м’якою усмішкою. Навіть перша зустріч із майбутньою свекрухою, Людмилою Петрівною, не насторожила дівчину.
Людмила Петрівна пильно оглянула майбутню невістку, стисла губи, але нічого не сказала. Тільки поцікавилася:
— А де ви плануєте жити?
— У мене є квартира, — відказала тоді Наталка. — Двокімнатна, затишна. Я три роки тому внесла перший внесок, тепер виплачую потихенько.
Обличчя Людмили Петрівни ледь сіпнулося, але вона знову промовчала.
Перший рік подружнього життя минув більш-менш мирно. Свекруха приїздила раз на місяць, привозила випічку, яка, за її словами, «хоч трохи скрашує життя синочка». Наталка намагалася не зважати на колючі зауваження.
Зрештою, й справді вона не вміла готувати так майстерно, як Людмила Петрівна.
Одного дня Наталка з гордістю похвалилася чоловікові:
— Антоне, дивись, я навчилася готувати твої улюблені котлети!
— Та що це за котлети? — примудрилася втрутитися Людмила Петрівна, яка раптом опинилася поруч. — Невже так їх роблять? Дай, я покажу.
Свекруха вихопила сковорідку з рук невістки й почала командувати:
— Фарш треба інший. І ці спеції геть викинь, тільки натуральні трави. Та й вогонь зменш!
Наталка мовчала. Антон із винуватою усмішкою намагався згладити ситуацію:
— Мамо, будь ласка, не чіпай, Наталині котлети також смачні.
— Нічого, сину, — заявила свекруха безапеляційно, — я навчу твою дружину готувати «як люди».
З часом візити Людмили Петрівни почастішали: спершу раз на тиждень, потім двічі, а згодом вона почала залишатися на ніч.
— Ну що ти, Наталю, куди я поїду так пізно? — розводила руками свекруха. — Район неблагополучний.
— Мамо, давай я тебе відвезу, — іноді пропонував Антон.
— Та ти ж стомився після роботи, сину! Відпочинь.
І вона залишалася. Спершу ночувала в кімнаті-студії, де Наталка займалася своїм хобі — малюванням. Згодом поскаржилася, що на дивані ниє спина, тож перебралася в спальню. У результаті Наталка із чоловіком були змушені переселитися в її власну студію.
— Антоне, може, винаймемо для твоєї мами квартиру десь ближче? — обережно запропонувала одного разу Наталка.
— Ти що! — обурився чоловік. — Це ж моя мати! Як таке можна?
— Але ж це наша квартира.
— Отож бо й воно: наша! То й мама може тут жити!
— Тільки я купила її ще до весілля.
— Ага, тепер ти цим дорікаєш? — Антон миттєво підскочив. — Може, ти і маму попросиш «на вихід»? Думаєш, я нічого не роблю вдома, не плачу за комуналку?
Після тієї розмови Наталка зніяковіла й більше не піднімала цю тему. А Людмила Петрівна, мов відчувши слабину невістки, почала хазяйнувати.
Пересувала меблі, замінила скатертину на кухні, позбувалася речей, які вважала непотрібними.
— Наталю, та як можна тримати ці статуетки? — обурилася свекруха, викидаючи в сміття колекцію порцелянових фігурок, що перейшла Наталці від бабусі.
— Це ж пам’ять про мою бабусю, — прошепотіла дівчина.
— Та ну, тільки місце займають.
Увечері Наталка захлиналася вмивалась слізьми у ванній, а Антон дивився телевізор зі своєю мамою, ніби нічого не трапилося.
Почалися причіпки до одягу, зачіски, косметики. Будь-який вихід з дому супроводжувався репліками:
— Куди ти зібралася в такій спідниці? У твоєму віці треба вже солідніше вдягатися.
— Це ж офісний одяг, — пояснювала Наталка.
— Раніше в офіси ходили у строгих костюмах, а не в такому.
Наталка тільки зітхала й мовчки йшла на роботу, де могла бодай трохи бути собою.
Усе скінчилося тієї ночі, коли Наталка допізна затрималася в офісі — доробляла терміновий звіт. Повернулася додому й застигла на порозі кухні: всі її каструлі, пательні, улюблений сервіз від батьків кудись зникли, а на поличках красувався новенький посуд.
— Це що таке? — видихнула Наталка.
— Та я повикидала твій мотлох, — бадьоро озвалася Людмила Петрівна. — Купила нормальний набір. Будеш борщ?
Наталка мовчки розвернулася й пішла до ванної кімнати. У голові холонула порожнеча. Вона ввімкнула воду й сіла на край ванни. «П’ять років я терпіла все заради кохання. Але чи воно варте такого?»
— Наталю, ти що там засіла? — гукнув Антон. — Мама борщ зварила, ходи!
Зібравшись із духом, вона встала, подивилася в дзеркало на своє виснажене обличчя й вирішила: «Годі».
— Антоне, нам треба поговорити, — сказала Наталка, вийшовши у вітальню.
— Потім, — відмахнувся чоловік, не відриваючись від телевізора. — Борщ охолоне.
— Ні, зараз, — Наталка натисла на пульт і вимкнула телевізор. — Я втомилася від того, що твоя мама живе тут, як справжня господиня, й позбавляє мене спокою.
Антон скривився:
— Ну чого ти знову? Вона ж хоче допомогти, щоб нам було зручно.
— Вона викинула мій посуд без мого дозволу!
— Зате тепер у нас «якісна» посуд, — знизав плечима чоловік. — Мама ж розуміється в таких речах.
До кімнати зайшла Людмила Петрівна:
— Що це ти галасуєш? Наталю, ти ж доросла жінка, а поводишся, мов вередлива дівчинка.
Наталка зрозуміла, що сперечатися марно. Вона вийшла з кімнати. А наступні дні стали суцільним випробуванням. Свекруха остаточно втратила сором:
— Знову ти напхала пакет напівфабрикатами? — глузувала Людмила Петрівна, риючись у продуктових сумках. — Усе це мотлох! Я сама куплю «справжні» продукти.
— Це для мене смачно, — хотіла сказати Наталка.
— Отож! Ти викидаєш кошти мого сина на непотріб.
— Я сама заробляю.
— Жінка має сидіти вдома й займатися господарством! — урвала свекруха. — А ще краще подарувати вже онуків. У мої роки.
Наталка більше не слухала. Увечері, повертаючись із роботи, краєм вуха почула телефонну розмову свекрухи:
— Так, Люсю, невдовзі я тут оселилась остаточно. Квартира чудова, простора. Господиня, правда, ще «та пташка», але нічого, ми з Антончиком впораємось.
— Нам треба серйозно поговорити, – сказав Антон повертаючись ввечері.
— І я про те саме, — озвалася дружина, тремтячи. — Я сьогодні почула.
— Мама залишається з нами жити, — сказав Антон, не давши завершити її думку.
Наталка застигла, не вірячи власним вухам.
— Що означає «залишається»? Ти ж розумієш, що це моя квартира?
— Переоблаштовуй свою студію, — раптом кинув чоловік. — Тепер там житиме мама. А ти свої фарби й полотна прилаштуй десь в іншому місці.
У дверях кухні вже стояла Людмила Петрівна з променистою усмішкою:
— Правильно, сину! Я вже й нові меблі придивилася.
У Наталки потемніло в очах.
— Антоне, обирай: або я, наша сім’я, або твоя мама і життя із нею. Третього не дано.
— Тоді збирай речі, – сказав Антон спокійно. Побачимо, як ти проживеш без мене і маминої допомоги.
Наталка розсміялась:
— Ні, шановні, це ви збираєте речі і в двері. Обрав маму, живи із нею.
Звісно, розлучення було складним і довгим, наталя була на себе не схожа, адже розлучалась вона як виявилось не так із Антоном, як іх його мамою. А та не збиралась пробачати невісті того, що та зруйнувала усі її плани.
Але Нині Наталя вільна. Малює, працює і насолоджується тишею у своєму житті. Виявляється, виходячи заміж треба уважно вивитись на те, що бере з собою у нове життя чоловік.
Дехто із них так і не зрозумів, що створив свою окрему сім’ю. Їм зручно бути маминим сином і щиро дивеє. а чого дружина проти, адже все так прекрасно.
Головна картинка ілюстративна.
