– Сину, збрехала в такому, то й по життю брехатиме.
Знала я таких, дівчаточок з села, які всіма силами хотіли зачепитися в місті. Тільки не всім щастить вийти заміж за міського. А от подарунок від міського легко отримати можна.
А мій, хлопчик тихенький, сидів днями і ночами в хаті, а тут приводять її вже в такому розлогому платті і каже, що вони будуть чоловіком і дружиною.
Я не думаю, що якась мати б відреагувала по-іншому і сказала, що все добре. От не вірю.
Я зробила все аби вивести її на чисту воду і вона тільки через місяць зізналася Тимуру, що дитина не його.
– Сину, ти ж програміст! Ти коди пишеш, а порахувати не можеш. Коли ти з нею був?
– Мамо, вона зробила помилку і треба їй пробачити.
– Пробачити? вона чужу дитину хотіла тобі приписати!
– Просто вона думала, що я так її покину
Думала. Уявіть-но собі, вона думати почала.
Я сказала, що я її в домі в себе бачити не хочу і вони жили на орендованій квартирі.
Я чоловіка попередила, що як буде синові допомагати грошима, то я не знаю, що зроблю, бо щиро вірила, що як тільки почнуться труднощі, то син прийде додому.
Але син не приходив і запам’ятав, що ми йому в важку хвилину не допомогли. А те, що він сам собі цю важку хвилину й влаштував, то наче все гаразд.
Я не знаю, як вони там жили, бо я не цікавилася. Не для того я його ростила аби він своє життя так під укіс пустив.
Чоловік час від часу з ним бачився і казав, що син схуд, але я була невблаганна:
– Захоче їсти, то мої двері для нього відкриті, але не для неї.
Далі чоловік казав, що у сина проблеми з роботою і тепер він сидить вдома, а невістка заробляє. Ще краще, хай утримує родину, а що вона думала.
Ні першого року, ні наступні два, я сина не бачила. Але знала, що він перетворився на домогосподарку від чоловіка: годував дитину, прав, прибирав і готував їсти для дружини, бо вона, бачте, стала дуже високооплачуваним спеціалістом.
Коли я зустріла Тимура в парку, то не впізнала, бо він поправився і виглядав щасливим. Дитина була гарна і він бігав за нею, а маля щасливо пищало.
Я покликала його і він завмер. А тоді підійшов до мене і обняв:
– Володику, познайомся, це твоя бабуся.
Звичайно, яка я йому бабуся, але заради того аби хоч кількома фразами перекинутися з сином, то я усміхнулася.
У нього все було добре, Анна заробляє гарні гроші і вони орендують житло, поки він не йде на роботу, бо немає місць в садку, а няньку наймати Аня не хоче. Звичайно, коли у тебе чоловік за няньку!
Я далі час від часу ще його бачила і він в гості нас запрошував, але я не йшла. Як вона могла перетворити мого сина на домогосподарку?
Пройшло ще п’ять років, а вона й не планує від мого сина мати дитину! Купила квартиру, машину, командує моєю дитиною, а сама на роботі.
Син теж влаштувався вже на роботу, але в його обов’язки входить забирати сина зі школи, водити на гуртки і звичайно, всі домашні клопоти.
От тобі й дівчинка скоромна з села, яка не мала куди себе приткнути, а тепер моєму синові наказує, що їй варити.
А він щасливий, бо вони всюди їздять відпочивати і у нього купа всіляких речей, про які він з дитинства мріяв.
Чому ж тоді моє материнське серце не спокійне? Якщо все з вигляду так добре, то чого я не можу пережити того, що у мене нема власного онука, що мій син миє підлогу і готує їй сніданки?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
