fbpx

Того дня Марина особливо сумувала, втім, як і завжди у свята. Довго сиділа біля вікна і чекала сама не знаючи на кого. П’ять років, як вона із заробітків повернулась.Думала, зуміє повернути час назад, якось влитись у життя сім’ї своєї, але не виходило. Зібрала речі, зателефонувала до сусідки, аби та пса годувала і подалась вечірнім автобусом до старшої донки на гостину

Того дня Марина особливо сумувала, втім, як і завжди у свята. Довго сиділа біля вікна і чекала сама не знаючи на кого. П’ять років, як вона із заробітків повернулась.Думала, зуміє повернути час назад, якось влитись у життя сім’ї своєї, але не виходило. Зібрала речі, зателефонувала до сусідки, аби та пса годувала і подалась вечірнім автобусом до старшої донки на гостину.

Марія – старша доня Маринки, жила у містечку, що за сорок хвилин від їхнього села. Ніби, відстань і не велика, але для доньки вибратись до матері в село, що на Марс летіти – все ніколи, нема як, або й ні за чим.

Згадала Маринка, як доня просила її допомогти із придбанням цієї квартири, як дякувала коли мама на сорокаріччя подарувала ключі. Аж сльозу пустила жінка, бо ж то були найтепліші спогади.

Звісно, не залишила Маринка доньку і після придбання квартири без допомоги – передавала гроші і на ремонт і на придбання техніки. Ну а звідки ті тисячі мала взяти учитель з двома дітьми?

Подзвонила у двері, прислухалась. Там лунала музика і сміх. Донька відчинила не відразу, а побачивши маму знітилась:

— Ой, а нас гості. Ти щось хотіла, мамо?

Маринка лиш руками замахала. Сказала, що заскочила між автобусами. Передала донці гостинців із села, хотіла ще що сказати, але не встигла навіть – та зачинила двері. У квартиру маму не запросила, навіть за потрібне не вважала. Та й навіщо, у неї ж гості.

Побрела Маринка на вокзал і таки сіла у автобус, вирішила поїхати до сина в село. Андрій оженився дуже рано, але Маринка його підтримала, бо бачила, що невістка і справді хороша дівчина. Для Маринки Полінка – невісточка, з першого ж дня і “донечка” і “хороша моя”. Відчувала Маринка, що та її сторониться, але думала, що згодом, Поліна звикне до нової родички і прихилиться до неї.

Ще будучи на заробітках, вона допомогла сину придбати його першу фуру, аби той перевозив зерно. Справа пішла і нині він тримає вже сім таких машин. На нього вже працюють, хоч і сам він з-за керма не виходить. Гарно живуть, але зайняті вічно, все ніяк до неї вибратись не можуть.

Приїхала вже поночі. Набрала сина, що вже в селі, аби вийшов зустрів. З усього чула, що й той гостей має, але вже за мить поруч зупинки його машина зупинилась.

— А ти як відчувала. – радо мовив обійнявши. – Нам свати вечерю принесли, традиція у нас така. От добре, що й ти приїхала.

У домі було людно і весело. Стіл був накритий багато. З Маринкою привітались, розпитали як справи для годиться, та й забули про її існування.

Онуки сиділи поруч матері Поліниної, щось їй розповідали, пізніше менше й заснуло у бабусі на руках. На Маринку дивились, як на чужу. Звісно, не чужа вона їм, але й не рідна. Бо ж саме, коли росли та була на заробітках, з’явилась у їхньому житті коли ті вийшли із віку дитячого.

Прикро вразило жінку й те, що та гостина була запланована давно і син в рейс не поїхав, бо ж приймати мав того дня гостей. Про те, аби запросити Маринку, або до неї приїхати на свята і мови не було.

Наступного дня Маринка вже їхала додому. Дивилась у вікно і не бачила дороги, бо думки важким каменем лежали на душі затуляючи усе навколо. Згадувала минуле і все ніяк не могла зрозуміти, де ж помилилась. Ніби, як жила заради дітей, усю себе їм віддала. Роками життя свого за їхнє благополуччя розплатилась, а нікому тепер не потрібна. Одна в дім не впустила, а інший і не згадав би, якби сама не напросилась.

Зі сльозами на щоках вийшла Маринка з автобуса у рідному селі. Брела повісивши голову, навіть очей не підіймала. Аж тут почула радісне дзявчання. На зустріч їй сільською дорогою мчав її пес Матрос. Зачувши господиню, він урвав цеп і біг перестрибуючи перешкоди. Ледь до землі господиню не поклав, так уже стрибав довкола намагаючись будь-що облизати руки і обличчя.

Маринка як було стала на брудний асфальт навколішки. Міцно обійняла свого Матроса і гірко розплакалась:

— Чекаєш? Тільки ти мене чекаєш.

Так і пішла із Матросом на руках до своєї хати. Ну що ж, вона ж і дійсно не сама. У цілому світі вона таки для когось важлива, хай там що, а важлива. А діти? Можливо, колись, вони і зрозуміють, а поки?

А поки Маринка погодує Матроса.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page