Того дня я дізналась одну прикру для себе новину. Ходила сама не своя. аж сльози на очі повиходили. у таких випадках я до сестри телефоную своєї. Ми хоч уже й обидві дами далеко за 50, але теплі і дружні стосунки зберегли й понині. Я пожалілась Ніні, по-сестринські, але у відповідь почула далеко не слова підтримки.
Мені під сімдесят. Нині живу одна, вдова. Життя прожила я гарне і щасливе. Мій чоловік був добрим господарем і вірним другом мені усе життя. Виростили ми із ним двох прекрасних дітей. нажаль, мого Павла не стало три роки тому. Нині я одна у нашій трикімнатній квартирі. Дякуючи донці я хоч і живу одна, але не сама є у мене маленький друг – песик Марчик.
Донка моя і син уже роки в Іспанії живуть. Спочатку поїхали туди працювати на будові, але так там і залишились. Син мій має свою бригаду робітників, їздять по об’єктах. А донька працює у початковій школі учителем музики. там у неї чоловік іспанець і війко дівчат-красунь.
Діти хоч і живуть далеко. але про мене ніколи не забувають. Кликали мене до себе жити, але я довго в Іспанії не витримую. Ото поживу кілька місяців у сина, потім у доньки і назад їду у столицю України. Подруги не розуміють, чого я носом верну, адже діти в мене золоті. Але хто жив на чужині, той зрозуміє якою сильною буває туга за рідним краєм.
Зі своєю сестрою Ніною, я підтримую зв’язок, ми родичаємось, часто я до неї їжджу, або до себе запрошую. У неї доля склалась також добре, заміжня вона і досі має доньку Лізу. Вони усі разом живуть і вона і донька із сім’єю, тож у їхній двокімнатній квартирі завжди людно і не сумно. Ото як захоче вона тиші, то до мене їде, а як я засумую, то відправляюсь на гостину до сестри. Так і живемо.
Того дня я була сама не своя. Справа у тому що я кухню замовила нову, малти б уже й зробити, але мені майстер зателефонував і повідомив, що поки не може завершити, якісь справи невідкладні у нього. А я ж з самого ранку стару вже викинула свою кухню. ото лиш холодильник і плита залишились. Тобто мені ще невідомо і скільки жити без тумбочок із посудом що стоїть на підлозі.
Так мені все це прикро стало – набрала сестру, бо почуття переповнювали. Поговорили про се, про те, давай я їй жалітись. Шкода себе стало, аж сльозу пустила. Аж тут сестра видає:
— Мати рідна, Маринко і не соромно тобі бідкатись і сльози лити? та з твоїми статками можна у ресторані тричі на день їсти, чого сльози ллєш. А ні, то оті свої продукти, що у шафі на балконі, та у холодильнику, що діти із Іспанії тобі передають, їсти починай. Подумаєш, знайшла неприємність – кухню вчасно їй не зробили? Діти тобі наступного місяця на три нові передадуть. Можна подумати вас там багато. Тут голова обертом ось, справжні негаразди. Треба онуці іти вчитись а немає за що. Не юристом дитина буде, як мріяла а педагогом. У мене пенсія маленька а чоловіка треба на обстеження відвести а немає ні копійки у домі. Оце негаразди, Маринко, а не “кухня”. – і кинула слухавку.
Я стояла, мов водою злита крижаною. такий тон був у сестри. Скільки призирства у голосі. Вигадала вона мені усе про що я з нею ділилась, як із рідною людиною.
Тиждень минув, а вона і досі мені не телефонувала і я її не набираю. Донька каже, щоби я тепер тримала сестру на відстані витягнутої руки. Говорить, що так буде краще для всіх.
А мені так прикро, так прикро. Це ж сестра моя… чого вона так зі мною? Чим я заслужила?
29,07,2023
Головна картинка ілюстративна.