Того дня, я к і завжди, зателефонувала до свекрухи повідомити, що везу їй онуків. Хотіла сказати, що діткам приготувати на обід і сніданок, але і слова мовити не встигла, адже Ангеліна Петрівна раптом почала горланити в трубку. Я була за кермом і довелось авто зупинити. адже почуте мене вкрай здивувало.
Ми із чоловіком одразу після одруження дійшли згоди у тому, що про дітей подумаємо тільки після того, як матимемо власний дім і розкрутимо свою справу.
Нам 15 років знадобилось на здійснення наших планів і мрій. Уже коли ключі від власної квартири були у нас в руках, ми задумались про поповнення. Заробіток був стабільним, майбутнє забезпеченим, тож відкладати далі сенсу не було.
Спочатку у нас з’явилась на світ донька, а потім і два синочки. Однак, ми майже відразу зіткнулись з однією неприємністю – не могли знайти справді хорошу і відповідальну няню Гроші дозволяли нам наймати найкращих. але жодна не впоралась.
Саме тоді мама мого чоловіка завела мову про те, що їй одній у своєму містечку важко і одиноко дуже. Воно і справді: усі її подруги якось по світу роз’їхались. ситуація не стабільна, а вона там геть одна.
Ми з чоловіком порадились і побачили у переїзді Ангеліни Петрівни вирішення усіх наших негараздів і поточних проблем. Ну хіба потрібна краща няня від рідної бабусі?
Квартиру ми їй придбали у хорошому районі – простору студію. Одразу ж придбали усе необхідне, аби нашим дітям було зручно у бабусі і перевезли чоловікову маму ближче до нас.
Ми майже одразу звільнили нашу няню і на її місце стала моя свекруха. Я нарешті була спокійна і впевнена в тому, що діти мають найкращий із усіх можливих. догляд і опіку. Та й свекрусі подобалось із малюками поратись, тож усі були задоволені.
Однак не пройшло і пів року, як Ангеліна Петрівна почала все частіше знаходити якісь відмовки і намагатись зробити так, аби ми не привозили їй онуків. То у неї голова, то ноги, то тонометр показує щось неприродне.
ну раз, ну два, ну три, добре вже. Але коли я на тиждень у домі засіла, то було занадто. Вже цього понеділка я посадила дітей у машину і повезла до свекрухи. Набрала її дорогою, аби сказати, що саме приготувати малим на сніданок і обід, але розмови не вийшло:
— Ну а ти спитала у мене, чи я можу із ними бути? – чую у трубці, – Ти мене вибач, але ж я до тебе не наймалась, май совість. Мені жити можна?Ти хоч уявляєш як важко у моєму віці дати ради трьом бешкетникам малим. А сама пробувала вкласти усіх трьох спати?, а покормити, як у них одне: “Не хочу”, на устах. Можеш привести, але на пів дня і не більше. Далі я не витримаю.
От як вам така заява? Я просто дар мови втратила. А навіщо ж ми купували квартиру. Ремонт , меблі? То ж скільки грошей пішло у пропасть.
Найприкріше, що чоловік став на бік матері. Бачте, треба свекруху пожаліти, бо їй важко. Ну а мені? Мені не важко із трьома дітьми і роботою?
І тепер що? Забути про ті гроші, що ми витратили, помахати їм ручкою?
Ну невже вона не розуміє, що нам важко, що у нас робота і що своєю відмовою вона нам руйнує усі плани?
13,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
