Того дня я мала перший вихідний за кілька тижнів. Мала намір спати не прокидаючись увесь день, тим паче, що син поїхав у гараж ремонтувати авто, тому їсти варити не потрібно було, а собі я пельменів купила напередодні. Я саме бачила сьомий солодкий сон, як у двері подзвонили настирливо кілька разів. Як була зачумлена і з одним відкритим оком, пішла відчиняти. На порозі стояли незнайомці із хлібом сіллю на вишитому рушнику: ” А ми прийшли свататись”.
Я пробурчала, що вони явно помилились і уже двері зачиняти вирішила, але незнайомці не здавались:
— Тут проживає Антон Романенко, так? От тоді ми туди потрапили. Ми батьки Світлани і прийшли до вас із серйозною розмовою.
Я від несподіванки й друге око відкрила, сон, мов рукою зняло. Так, мій сина таки Антон, і він дійсно зустрічається зі Світланою уже років п’ять, але наскільки я знаю, там нічого серйозного не планувалось і не планується, та й сватають дівчат, а не хлопців. Я відійшла від дверей і впустила “сватів2 у квартиру.
Видно було, що їм не надто приємно усе, що відбувається, та й я не розуміла до чого все йде. Я запропонувала чаю, але вони відмовились. посиділи ми трішки мовчки і тут гостя раптом, як зачастила:
— Ви не подумайте чого про нас, але ж ми теж батьки і дуже переймаємось за нашу дівчинку.
З подальшої розповіді випливало, що Світлані уже 27, а мій син схоже на те, що й не збирається діяти по-чоловічому. Він не покидає Світлану, але й заміж не кличе. Куди там, навіть жити разом не пропонує. Батькам стало шкода її дівочої долі і вони прийшли уже до мене, аби я як мама якось вплинула на все.
Вони мені дуже сподобались, видно, що люди хороші, розмова у нас вийшла душевною, навіть пельмені поїли і кофе випили. Я сказала, що з сином побалакаю.
Антон повернувся увечері і я не стала йому казати нічого про прихід “сватів”, почала здалеку – запитала як там Світлана. Він лиш відмахнувся: “А що вона? Є та й усе. Здорова”. Мене прикро вразило таке ставлення, тому я прямо запитала як він бачить своє із нею майбутнє:
— А тобі лише б онуків побавити, так? Не дочекаєшся, мамо. Женитись я наміру не маю, мене все влаштовує і так.
Я ще намагалась поговорити, щось про Світлану там сказати, про те, що їй уже 27, що вона напевне сім’ї хоче і що так не робиться:
— Мамо, – каже мені сміючись. – Мені не двадцять, а тридцять п’ять. Якби мав намір родину створювати, зробив би це давно. Світлана прекрасна і чудова, я її люблю, але одружуватись я не хочу. Не хочу створювати сім’ю, не хочу мати пов’язаних із цим турбот. Мені добре самому, розумієш. Ти ж теж заміжня ніколи не була так? А скажи мені – чому?
“Бо воно мені не треба” – відповіла я сама собі в думках.
Не знаю, як тепер бути і що робити? Розповісти про все батькам Світлани? Чи хай вони між собою розбираються уже самі?
З одного боку і шкода, а з іншого, а що як я тільки гірш зроблю, якщо почну щось комусь казати?
А як би ви на моєму місці вчинили?
Ольга Т.
16,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
