Того дня я поклала перед мамою ключі від будинку і сказала, що то останній мій візит у цей дім. Напевне, вона не повірила і вже за три дні набрала мене просити про допомогу, та я вислухавши попросила більше не турбувати. Можливо я не хороша людина, та от не вважаю, що винна батькам в житті ще хоч чогось.
Я любила свою маму, любила і шкодувала. До років 15 носилась із нею, мов із писаною торбою. Мама ж нездорова була, а тато все приходив додому ледь світа білого бачачи.
Мама лежить на голові компрес, а я коло неї ходжу і годжу. Ще в першому класі могла вже й каші собі зварити і яйце підсмажити, бо мама не ладна була і піднятись.
Мама ходила на роботу, як і тато, але то була лиш назва, бо ні копійки у хаті в нас ніколи й не було. Прийде мама після зарплатні, показує свою сукню нову і сльози втирає:
— Побачила і не змогла стриматись. Що ж я за мама така? Нічого й їсти не купила, все до копійки витратила.
Тоді нас бабуся моя виручала. Вона щоденно приносила хліба і круп із овочами. Дуже вона хотіла мене до себе забрати, та я не йшла, бо ж мама залишиться одна і нікому буде про неї дбати:
— Може ж хоч тоді із ліжка підведеться та за голову візьметься? – говорила бабуся обурено дивлячись на мою неньку.
Роки йшли і змінювалось усе, окрім поведінки моєї мами і життєвої позиції тата. Бабуся старіла і вже я бігала на два будинки, аби і їй допомогти і коло мами із татом бути. А мама яка була. такою і лишилась: ні за що не відповідала, вічно жалілась на долю і чекала манни із неба.
У 15 років, коли злягла бабуся моя на мене ніби як прозріння зійшло. Мама не ворушилась, не робила абсолютно нічого для того, аби своїй же мамі допомогти. Я переїхала до бабусі і до своїх 20 років її доглядала, як уміла. А мама приходила до мене раз на день, а може двічі. ні не бабусю провідати, що ви – вона у мене їла і з собою брала, бо ж вдома нічого не було.
Як тільки моєї бабусі не стало, мама моя продала одразу ж її квартиру. Я просила залишити мені те житло, та ненька мала свої плани.
Я, наївна, попросила на навчання, на оренду житла. все ж я опікувалась бабусею стільки років, та мама сказала, що я доросла і мушу дбати про себе сама, а не чекати ласки від старших.
Я вже 25 років за кордоном на заробітках. Таки моя бабуся була права, бо як тільки у мами скінчились гроші і вже ніхто не приносив їй у дім хліб, вона пішла на роботу і не на кілька годин у день, а на повний робочий день.
Звісно, вона мені телефонувала, хлипала і завчено жалілась на тата, життя і чорні дні, та я мало слухала.
Єдине що – придбала батькам дім, бо свою квартиру у місті вони пустили за вітром. Саме того дня, як я поклала перед мамою ключі від того будинку, сказала їм із татом, що віднині вони повинні про мене забути назавжди:
— Я дала вам більше, ніж ви мені вдвох за все моє життя. Ми квити, я вам віднині чужа. Крапка.
— Так не можна, – говорить моя добра і любляча свекруха мені щоразу. – які б не були, а вони твої батьки. Ти повинна про них дбати. Дивись дитино, будеш гірко шкодувати.
А я не зобов’язана батьків своїх любити, як і дбати про них. А про те, що я буду шкодувати? Немає за чим, та й за ким. Я їм аж нічого не винна.
Хіба ж не так?
