Того дня я саме розкладала наші речі. Ковтаючи сльози намагалась втиснути в маленьку шафу на п’ять полиць речі трьох людей і своє невдале заміжжя, яке так скінчилось. Думками була десь далеко, але тут задзвонив мій телефон знайомою мелодією. Так і є – свекруха. Вже набрала повітря аби встигнути вставити хоч слово у потік її звинувачень, аж тут почула слабкий голос: “Доню, мені зле, приїзди”.
Я у ступорі. Голос слабкий відчуття, що людина похилого віку і справді потребує допомоги. Я вирішила не кидати трубку, а з’ясувати більше інформації.
Виявилось, що свекруха полізла робити мою роботу у її домі – витирала пил на шафі, ну і не встояла на табуретці хиткій. Полетіла вільним птахом, розмахуючи руками, додолу. Добре, хоч телефон у кишені був. От на швидкому виклику мій номер і був. Ключі від тієї квартири я вчора не віддала принципово, тож я помчала.
Доки очікувала таксі і сміялась і плакала. Ми з її сином саме на розлучення подали. Марина Євгенівна жінка не погана проте спочатку говорить, і робить, а думає вже потім. Мій чоловік на роботі був у Польщі ще до 24 лютого. Повертатись не став. Спочатку ще нам гроші надсилав, а потім заявив, що виморився від життя на відстані і взагалі – він жива людина. Так я дізналась, що у мого Олексія є інша і вони там собі живуть удвох спокійнісінько.
Як тільки про це дізналась свекруха, одразу винного знайшла. За її логікою я не втримала чоловіка і взагалі, оті заробітки були лиш моєю ідеєю. Тут же вчора вона мене з дітьми і виставила. сказала, що я їй тепер ніхто, а тому вона краще квартирантів упустить.
Добре – подруга ріелтор. Вона нам одразу ж квартиру однокімнатну запропонувала. Старенька, маленька, але нам обирати з дітьми не доводилось. Подякували і ось сьогодні я саме речі розбирала.
Прилетіла я до свекрухи, разом зі швидкою, яку викликала. Ми не спізнились. Марина Євгенівна лежала на підлозі і її одразу ж забрали у стаціонар. звісно ж я поїхала з нею, адже знала, що син далеко, а нікого окрім мене у неї і немає.
Вердикт – можливо вона і ходитиме, але без сторонньої допомоги моя свекруха жити вже ніколи не зможе. Розповіла все чоловіку, а він мовив затято:
— Не приїду. Ти з не п’ятнадцять років у її хаті прожила, тож настав час тобі добром за добро відплатити.
От і постала я перед моральною такою дилемою: а воно мені треба? Ще вчора вона нас виставила зі свого дому не подивилась, що онуки її мають менше десяти років, а сьогодні я судна з-під неї виноситиму?
Якщо вголос сказати, то я розумію, як вчинити, але мені так шкода її. Адже ж син навіть не поцікавився, що потрібно їй. Просто слухавку кинув.
Порадьте, як мені бути. Не знаю, чи зможу спати знаючи, що десь там вона одна геть нерухома. Але ж і мені жити треба. На оренду заробляти, дітей підіймати.
Як бути?
18,01,2023
Головна картинка ілюстративна.
