Того дня я заледве з роботи прийшла – ноги останнім часом слухати зовсім не хочуть. Сіла на лаві під під’їздом чекати коли увімкнуть світло, бо подолати відстань зі сходів аж на п’ятий поверх просто не змогла б. Саме тієї миті мій Микола і зателефонував. Говорив швидко і голосом командним. Бачте, він уже все вирішив, а я повинна лиш зробити, як чоловік каже

Того дня я заледве з роботи прийшла – ноги останнім часом слухати зовсім не хочуть. Сіла на лаві під під’їздом чекати коли увімкнуть світло, бо подолати відстань зі сходів аж на п’ятий поверх просто не змогла б. Саме тієї миті мій Микола і зателефонував. Говорив швидко і голосом командним. Бачте, він уже все вирішив, а я повинна лиш зробити, як чоловік каже.

Я виходу на пенсії останніми роками чекаю з нетерпінням. Здоров’я підводить, а оскільки працюю на іншому кінці міста, то дорога випробування, а ще ж треба 8 годин відпрацювати.

Та й ці відключення ще. Ми на п’ятому поверсі проживаємо і піднятись до квартири у моєму віці із моїми ногами, то велике досягнення, інколи нездійсненне. От і сиджу по кілька годин під під’їздом, чекаю, коли вже ліфт запрацює.

А тут, набирає мене Микола на днях і повідомляє, що ми їдемо в село до його мами. Та не допомогти, як ото він щовихідних їздить, переїжджаємо на зовсім:

— Ти сама бачиш: мамі самій уже залишатись ну ніяк, догляд потрібен. Я на роботу електричкою їздитиму, уже домовився про зміни 3 на два.

Я одразу сказала, що того не буде, і якщо вже така неміна свекруха, то хай їде до нас, та Микола сказав  те, що я й так знала – його мама поріг нашого дому не переступить ніколи.

Бачте, ще замолоду у нас зі свекрухою стосунки не склались. Микола прийшов у моє життя уже тоді, як я мала двох діток і за плечима було два вкрай невдалі шлюби.

Мені було 35 і я вже на особистому житті хрест поставила. Тут аби синів виростити. Та от Микола упадав і залицявся, знайшов спільну мову із синами, ті його полюбили, та й люблять досі, як тата рідного.

Не з великої любові, а швидше от так із поваги і прихильності я за нього і пішла. Тридцять років минуло і я ніколи і дня не мала аби не подякувати Бога, що Микола в моєму житті з’явився.

І все добре, якби не свекруха моя. Бачте, вона для сина іншої долі бажала і я явно не була тією принцесою, яка для нього була парою.

Ще як ми із Миколою жили до одруження разом, то вона чи не щоденно була на порозі моєї квартири і все із одним: забрати сина, врятувати свою дитину.

Скільки бруду було вилито і, що мені і дітям довелось пережити. Потім я знаходила під порогом різні згортки, скрутки. Свекруха чимось кропила, сипала і ставила свічки, усе, аби лиш ми розлучились.

Зрештою я сказала Миколі, що він таки повинен піти, бо я вже просто не могла витримати усіх тих концертів щоденних. Після тієї розмови свекруха прийшла у наш дім і сказала Миколі обирати, або маму рідну, або мене. Він ніжно обійняв свою матір за плечі, сказав, що любить її і дуже вдячний за все, що вона для нього зробила, та от він дорослий чоловік і сам обиратиме із ким жити, не дитина.

Відтоді Микола до свекрухи сам їздить. Практично тридцять років нашого спільного життя ми зі свекрухою не спілкувались толком. Та й бачились усього тричі на весіллях дітей наших.

До честі матері чоловіка, серед дітей вона різниці не робила, до неї на гостину їздили і мої сини і наша із Миколою донечка спільна. Усі її кликали бабусею і досі із нею спілкуються гарно.

Але, до сьогодення. Мій чоловік раптом вирішив, що найкращою ідеєю буде нам переїхати до його мами, а квартиру здати в оренду. Те що мені два роки до пенсії доробити, його не хвилює.

— Орендна плата в два рази вища буде за твою пенсію, жінко. Мама вже не та, що була роки тому, аби себе обійти. Та й тобі буде простіше, ти ж ледь ходиш.

Діти на стороні тата, усі, як один кажуть, що я маю пристати на його пропозицію, бо вона розумна. А от я навіть думати про те, що під одним дахом зі свекрухою буду не хочу.

Усім легко було забути, а в мене у вухах і досі ті слова, які вона говорила мені тоді. Повірте, таке простити неможливо. Та й з пенсією. Два роки залишилось, хто його знає, як далі буде, хіба розумно зараз роботу покидати?

Микола вже речі збирає, бо біля мами хтось мусить таки бути, та й на роботі домовився. Я ж не хочу залишатись одна в квартирі, але й їхати бажання немає.

А може то я собі вже понавигадувала і люди з роками змінюються?

От ви б на моєму місці погодились би на переїзд?

You cannot copy content of this page