Того ранку я збиралась на роботу, а чоловік уже стояв у дверях. аби виходити, як тут хтось подзвонив у дзвінок. Ми здивувались ще, адже на годиннику сьома, ніби як на гостину не час ходити.
На порозі була сестра чоловіка зі своєю сім’єю: “Приймай братику нових мешканців”.
Треба сказати що вона не з’являлася в нашому місті років десять. Не дзвонила і не писала. До цього теж не виявляла особливих дружніх та сестринських почуттів до мого чоловіка. А тут раптом ось так, із речами.
Сестра чоловіка вже на кухні почала розповідати, як важко їм жилось і що роботи геть немає.
Мовляв, квартиру вони орендували багато років, а нині змушені були з’їхати і ось, приїхали до цієї квартири, бо колись вона належала їхнім батькам.
– Квартира належить і мені. Батьки ж у нас спільні. Тож я маю право на свою частку. І ми поки що поживемо тут.
Ми дуже поспішали на роботу, та й виставляти гостей одразу за двері ми не стали. Чоловік буркнув на ходу: “Ввечері все вирішимо” і пішов працювати, я ж провела гостям екскурсію квартирою і теж зібралась на роботу.
Ми живемо із чоловіком три роки. Я знаю, що мій чоловік сам глядів своїх тата і маму, аж до того моменту, як вони переступили рубіж вічності. Ми познайомились із ним значно пізніше, він не любив згадувати цей період життя, але друзі спільні мені багато розповідали про це. Два роки тому у нас з’явилася дитина, а зараз я чекала другого малюка.
Квартира у нас була двокімнатна, але ми розділили найбільшу кімнату на дві частини. Із однієї частини зробили дитячу кімнату. Щоправда, ремонт ще не встигли зробити.
– Добре ви придумали, – заявила сестра чоловіка, обійшовши всі кімнати. – Трикімнатна квартира зараз не завадить. Значить, ми дитину поселимо в цій половинці, самі в нормальну оселимося. А ви у цій половині. Дитина у вас ще маленька, а у нас уже до школи ходить.
Ми з чоловіком не погодились. Віддали їм кімнату, яка була поділена на дві частини, а сина забрали до своєї кімнати. Вранці чоловік поїхав на роботу, я відвезла сина до мами. Тож сімейство сестри чоловіка були весь день одне у квартирі.
Сюрприз на нас очікував увечері. Коли ми увійшли до нашої квартири, її було просто не впізнати. Перегородка була прибрана, всі меблі перетягнуті до нас у кімнату, яка тепер нагадувала склад.
– Привезли наші меблі, – сказала “гостя”. – Довелося швидко тут облаштовуватися. Зі своїми речами самі розберетеся. Я майже розставила свої. Так, холодильник ваш я до вас у кімнату попросила робітників поставити. Вам там буде зручніше. А я свій на кухню віднесла.
У нашій кімнаті ми побачили навіть пральну машину. Кухня в нас була невелика. Тому два холодильники, пральна машина туди не поміщалися. У кімнату до нас просто не пройти. Невелика стежка до вікна та назад. Двері ледве відчинялися. Як жити за таких умов, я не знала.
Я набрала чоловіка і попросила якнайшвидше повернутись додому. У двох словах пояснила що сталось, тож Вадим був на порозі уже за якусь годину.
Далі була дуже неприємна сцена. Сестра чоловіка щиро вірила у те, що вона тут господиня і має право хазяйнувати просто тому, що тут колись жили їхні батьки. Те, що її не було десять років у місті що квартира давно належала моєму чоловіку її теж не цікавило.
Коли ж вона зрозуміла, що нашу квартиру їм таки доведеться покинути, врапт змінила платівку. перед нами саме добро стояло і невинність. Сльози, мов по замовленню ручаями струменіли по щоках. Уже тільки ми їхнє спасіння і їм. як виявилось, окрім нас і звернутись по допомогу нікуди і ні до кого.
— Братику, ти що подбаєш про меншу сестричку? У такий час на вулицю виставиш?
Ми таки вказали їм на двері і самі винесли усі речі.
Звісно, племінника шкода, але іншого варіанту ми не мали. Хіба ж не так?
31,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
