Щойно Віктор Іванович зліг, я одразу набрала його дочку. Треба було щось вирішувати і терміново. адже його скоро повинні виписати, а я дім уже на продаж виставила. Думала, вона одразу приїде, але почула таке, від чого досі відійти не можу.
Віктор Іванович став маминим чоловіком коли я ще й до школи не ходила. Пам’ятаю. як він прийшов у дім із величезною лялькою і залишився назавжди. та лялька і досі сидить на шафі у своєму платтячку, хоча минуло майже сорок років.
Не скажу, що жили вони прямо аж дуже гарно, але в сім’ї усе необхідне було. Інколи були непорозуміння, кілька разів ледь до розлучення не дійшло, але все ж сім’ю свою вони зберегли аж до того моменту, поки мами не стало.
Віктор Іванович ніколи не був мені татом. Навпаки, другом швидше і товаришем. Його коронною фразою було: “Давай все “розрулимо” самі і мамі не скажемо. Ти ж знаєш, як вона переживати буде”.
так і повелось, що усі свої секрети і якісь негаразди я несла спочатку йому, а потім уже мамі. Він і на збори в школу сам ходив, адже знав, як переймається через мою успішність і поведінку. Беріг її і завжди казав, що у мене все гаразд.
Десять років тому мами моєї не стало. Дім я успадкувала, але тоді ще заміжня не була, тож продавати наміру не мала. Віктор Іванович там жив, а мені так було зручно, адже за домом нагляд був.
Я навідувалась інколи до хати, але не так часто, як мені хотілося б. Однак, коли столицю орда оточила, ми з чоловіком цей період звісно ж, пересиділи в моєму домі в селі. А потім знову поїхали у свою квартиру.
А це, місяці зо два тому, до мене сусідка телефонує і каже, що Віктор Іванович у стаціонарі. Мені дуже шкода його стало, поїхала відвідати. Там довелось, навіть кілька тисяч витратити на необхідне йому для одужання. Саме тоді спеціаліст і сказав, що шансів на одужання не має ніяких, мовляв, зо ним потрібен буде нагляд після виписки.
Я зателефонувала до його доньки, Ніни. Я її бачила колись кілька разів. Вона приїздила до тата, коли він із мамою жив.
Так ось. Я Ніні ситуацію обмалювала, розповіла і про свої витрати, сказала, коли її батька будуть виписувати. Пояснила, що вона повинна його забрати, адже дім я вирішила на продаж виставити.
Але Ніна раптом мені каже, що нічого робити не буде. Мовляв, він не її батько, а мій, адже саме мене він виростив. Я від здивування просто оніміла. Як це мій? Мого не стало сорок чотири роки тому, а от її тато живий і потрібно щось вирішити.
Більше Ніна трубки не бере з якого б номеру я до неї не телефоную. Вона просто залишила свого рідного тата на призволяще, фактично відмовилась від нього.
Тобто це я – стороння людина повинна ним опікуватись, чи як виходить? Але чому, якщо у нього є донька?
Можливо якось можна на неї вплинути, а я не знаю? Мені уже кажуть, що треба його забирати, але ж нема кому і куди.
Головна картинка ілюстративна.
