Того разу ми до свекрухи приїхали без попередження, адже просто нам по дорозі було. Тоді у неї на гостині якраз була Руслана – чоловікова сестра. Я коли її побачила, то просто отетеріла, мені слів забракло. А вона нічого, говорить, посміхається, і свекруха поводиться, ніби нічого не трапилось. Саме тоді я й зрозуміла, чого мій чоловік так до своєї мами ставиться.
Мені була завжди дивна модель відносин у родині мого чоловіка. У нього прекрасна мама – Анна Дем’янівна. Вона настільки добра людина, що мені спочатку і не вірилось, що такі на світі існують.
Усі у неї “котики і зайченята” усіх вона любить, голубить і до себе тулить. Ну чесно, я таких людей не зустрічала. Тричі на день до сина зателефонує, запитає, чи бува чогось не треба. На усі свята передає нам гроші, хоч ми й не потребуємо нічого.
— Вам потрібніше, – каже. – Мені ні в аптеку, ні на ринок не треба. Усе своє з городу і кізоньку маю. А ви молоді, вам більше треба.
Але от що цікаво: її діти до неї ставляться якось дуже зневажливо. Ледь я навчила свого чоловіка бути уважнішим і терпимішим до мами своєї. Вона нам передачу автобусом передає щосуботи, а він дуже невдоволений. Ну куди у вихідний день на вокзал їхати і торбу важезну тягнути? Я його ледь не зі сльозами на очах просила матері подзвонити і не бурчати, а подякувати щиро. Бо чоловіку важко, а вона із дому до зупинки те несла і збирає цілий тиждень.
Думаєте донька до неї інакше ставиться? Там все ще складніше. Може таке мамі сказати, що я червонію. Таке враження, що Анна Дем’янівна їм неприємна. Ну ніякої тобі поваги.
Я ж завжди намагаюсь її порадувати чимось, хоч і складно мені це. Бачу, на ній кофтина старенька шерстяна. Обходила увесь ринок, доки таки знайшла для неї підходящу: довгеньку, тепленьку і такого кольору, аби їй до лиця. Або чоботи нові дарувала, аби вона не у тих дешевих ходила. Ну не стара ж жінка, усього шістдесят, а вже забабчилась.
Ножі їй у домі замінила, з чоловіком ремонт їй освіжили, хоча проти усі були, а особливо сама Анна Дем’янівна. От так рік за роком я вчила чоловіка свого, що мама у нього людина, і золота людина, і потребує відповідного ставлення.
А якось взимку ми на гостину до неї заїхали. Просто привітатись, адже їхали до друзів у інше місто, якраз по дорозі було. Та й пальто я їй зимове придбала. Якраз і подарувати думала.
На гостині у неї була її донька Руслана. Ми коли у двір зайшли і я поглянула на Руслану, то просто отетеріла. Ця, зовсім не бідна жінка, була взута у чоботи, які я свекрусі дарувала а і з-під курточки виднівся кардиган, який я з таким трепетом обирала. Тобто, Анна Дем’янівна замість того, аби самій усе носити – донці віддала, а та прийняла.
Чоловік мій сміється, він добре бачить усе. А свекруха і бровою не веде. Стоїть у тій кофтині своїй старенькій і чоботах не за розміром, що по триста гривень продають на ринку. На плечах пальтечко, що ще юність її бачило, а в руках якийсь пакунок для доньки. Розумію я що там чи не плаття мною подароване.
І тут я усвідомила, що як би я не старалась, а у цій родині ніколи нічого не зміниться. Що діти от так і будуть до мами своєї ставитись. І вина тут не їхня, а тільки її, Анни Дем’янівни.
Те зимове пальто я все ж свекрусі подарувала, але чи носила вона його, а чи її донька я не знаю. Але от що цікаво: більше я нічого купувати для неї бажання не маю.
Ні я не образилась, що ви. Просто зрозуміла, що це нікому не потрібно.
Тепер я розумію, чого й діти на день народження її вітають лиш квіточкою і шоколадкою. Напевне, і вони мали колись от такий же мій досвід гіркий.
А після побаченого хіба захочеться ще щось для цієї людини робити? Хіба ж ні?
14,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
