Олена міцно стиснула телефон, аж кісточки пальців побіліли. Голос Софії Григорівни, що дзвонила, затремтів:
— Ваш батько. Сьогодні вранці.
Дорога до рідного містечка тривала три години. Кожен кілометр ніби відмотував час назад: знайомі повороти, старі будинки, запах осіннього повітря. Усе залишилося таким, як тоді, коли Олена покидала дім.
Будинок зустрів її тишею. На порозі стояла жінка років сорока п’яти — світловолоса, у чорній сукні. Поряд — високий хлопець із очима, схожими на батьківські.
— Ти Олена? — запитала жінка. — Я Наталія. А це Тарас, твій брат.
Слово «брат» звучало незвично. У Олени був брат, якого вона ніколи не бачила.
— Мама казала, що в мене є сестра, — промовив Тарас, розглядаючи її з дитячою цікавістю. — Ти справді втекла з дому в п’ятнадцять років?
— Тарасе! — гримнула Наталія. — Проходь, Олено. Софія Григорівна чекає.
У будинку пахло свіжою випічкою і смутком. Софія Григорівна сиділа на кухні — постаріла, але така ж енергійна.
— Оленко, доню, — вона обійняла дівчину. — Як ти схудла. Мабуть, погано їси.
— Їм нормально, Софіє Григорівно.
— А де працюєш?
— Адміністратором у готелі.
Наталія здивовано підняла брову:
— У готелі? А я думала, ти поїхала вчитися, будувати кар’єру.
У її голосі не було осуду, лише легке здивування. Але Олені стало ніяково.
— Батько часто про тебе згадував, — тихо мовила Софія Григорівна. — Радів, що ти живеш самостійно. Навіть пишався.
— Пишався? — Олена не стримала гіркоти. — Після того, як вигнав мене?
— Він нікого не виганяв, — різко відповіла Софія. — Ти сама пішла після тієї сцени.
Наталія перезирнулася з Тарасом і підвелася:
— Ми підемо до сусідів, там ще багато справ. Поговоріть поки.
Коли вони вийшли, Софія Григорівна налила чаю й сіла навпроти.
— Розкажи про Івана, — попросила Олена. — Що насправді сталося?
Софія зітхнула:
— Твій батько мав вагомі причини не схвалювати ваші стосунки. Іван Степанишин пускав на ліво запчастини з автосервісу й перепродував. Спершу підозрювали робітників, а потім дізналися, що це він.
— Чому він мені не сказав?
— Боявся, що ти не повіриш. У п’ятнадцять років закохана дівчина бачить у батькові того, хто хоче розлучити її хз коханим будь-що.
Олена мовчала, осмислюючи почуте.
— А що стало з Іваном?
— Через пів року після твого від’їзду його спіймали. Потім поїхав у інше місто. Більше його тут не бачили.
Наступного дня відбулися прощання. Людей зібралося багато — батько був шанованою людиною. Після того, як його провели в останню путь усі розійшлися, лишилися лише найближчі.
— Завтра приїде нотаріус, — сказала Наталія, прибираючи зі столу. — Степан Йосипович зачитає заповіт.
— Чому не одразу?
— Батько просив зачекати, поки ти повернешся.
Олена здивувалася. Невже він знав, що вона приїде? Чи просто сподівався?
Того вечора вони сиділи втрьох на кухні. Тарас робив уроки, Наталія прасувала речі. Звичайне сімейне життя, у якому Олена почувалася чужою.
— Розкажи про батька, — попросила вона. — Яким він був останні роки?
Наталія замислилася:
— Добрим чоловіком, турботливим батьком. Чесним, працьовитим. Але сумним. Особливо на твій день народження та на Новий рік. Казав: «Цікаво, як моя Олена святкує».
— Мамо, а чому тато ніколи не розповідав про Олену? — запитав Тарас, відриваючись від зошита.
— Розповідав. Просто ти був маленький.
— А чому вона не приїжджала?
Наталія глянула на Олену:
— Це в Олени треба питати.
— Гордість, — чесно відповіла та. — Дитяча, дурна гордість.
Наступного ранку приїхав нотаріус — Степан Йосипович, худорлявий чоловік за шістдесят, у строгому костюмі та окулярах. За ним увійшов Григорій Павлович — діловий партнер батька, якого Олена пам’ятала з дитинства.
— Олено! — широко всміхнувся він. — Яка ти стала гарна! Геть як мама в молодості!
Вона потисла простягнуту руку, але всміхнутися не змогла. Щось у його тоні насторожило.
Нотаріус розклав документи:
— Переходимо до оголошення заповіту.
Він читав офіційним голосом. Будинок і автосервіс переходили родині. Але потім пролунало несподіване:
— Грошові кошти в розмірі восьми мільйонів гривень, що знаходяться на депозитному рахунку в банку, заповідаються дочці Олені Василівні.
У кімнаті запала тиша. Наталія зблідла. Григорій нахмурився. Тарас нічого не зрозумів.
— Вісім мільйонів? — перепитала Олена. — Звідки в нього такі гроші?
— Ваш батько п’ятнадцять років відкладав прибуток від автосервісу та інших угод, — пояснив нотаріус. — Рахунок був відкритий на ваше ім’я від народження.
— Це несправедливо! — різко підскочив Григорій. — Ці гроші належать родині! У нього є дружина, син!
— Заповіт складено законно, — спокійно відповів Степан Йосипович.
Наталія мовчала, але на її обличчі застигли здивування і образа.
— Наталіє Степанівно, — звернувся нотаріус, — ваш чоловік залишив вам листа.
Вона розкрила конверт тремтячими руками. Читаючи, її обличчя змінювалося.
— Що там? — не стрималася Олена.
— Пише, що ці гроші завжди були для тебе. Мріяв, що ти повернешся, і хотів, щоб у тебе був шанс усе почати спочатку. А нам із Тарасом залишив будинок, автосервіс і ще один рахунок на півтора мільйона.
Григорій почервонів:
— А як же наше партнерство? Половина автосервісу моя! І частка грошей теж!
— Чи є документи, що це підтверджують? — запитав нотаріус.
— Звісно є! Ми п’ятнадцять років працювали разом!
Після відходу нотаріуса почалася сцена. Григорій був невдоволений заповітом, Наталія намагалася заспокоїти, Тарас сидів у кутку й мовчав.
— Олено, ти ж розумієш, що не можеш усе забрати? — наполягав Григорій. — У тебе родина, відповідальність.
— Яка родина? — обурилася вона. — П’ятнадцять років тому я не мала родини, коли йшла з цього дому!
— Не кажи такого, — втрутилася Наталія. — Тарас чує.
Хлопчик справді сидів нічого не розуміючи. Олені стало соромно.
— Вибач, — сказала вона йому. — Дорослі іноді так поводяться. Але це тебе не стосується.
Того вечора, коли Григорій пішов, вони залишилися втрьох. Наталія вкладала сина, а Олена бродила домом, розглядаючи знайомі речі. На батьковому столі лежала коробка з написом «Олена». Цікавість перемогла.
Усередині були десятки листів, написаних його рукою. Усі — до неї. Жодного не відправлено.
«Моя люба Оленко, сьогодні тобі шістнадцять. Софія Григорівна каже, що ти добре влаштувалася. Я так тобою пишаюся»
«Оленко, минуло два роки. Щодня думаю: може, треба було пояснити тобі про Івана, а не просто забороняти?»
«Доню, я відкрив тобі рахунок у банку. Щомісяця відкладаю гроші. Коли повернешся — зробиш із ними, що захочеш»
Листи розповідали про батька, який не вмів просити вибачення, але любив безмежно. Він стежив за її життям через знайомих, радів успіхам, переживав за невдачі.
Один із останніх листів вразив особливо:
«Григорій наполягає вкласти твої гроші в розширення автосервісу. Обіцяє прибуток. Але ці гроші не для бізнесу. Вони для тебе. Щоб ти пробачила старого не розумного тата й почала все спочатку».
Олена плакала, читаючи. Скільки втрачено. Скільки слів так і не сказано.
— Олено, ти де? — покликала Наталія.
Змахнувши сльози, вона вийшла на кухню. Наталія сиділа з чашкою чаю.
— Не спиться? — запитала.
— Знайшла батькові листи.
Наталія кивнула:
— Він писав їх щомісяця. Я пропонувала відправити, але він казав: «Ще не час. Олена не готова пробачити».
— А ти як до цього ставилася? Що він усе мені залишив?
Наталія замислилася:
— Спершу ображалася. Думала про Тарасове майбутнє, про наші потреби. Але потім зрозуміла: твій батько був справедливим. Тарас отримує будинок і справу. А тобі він дав шанс почати заново. Ти ж пішла з нічим.
— Але вісім мільйонів.
— Твій батько п’ятнадцять років у всьому собі відмовляв заради цих грошей. Не купував нової машини, не їздив відпочивати, лиш нам путівки купував, не робив ремонт. Усе — для тебе.
Наступного дня приїхав Григорій із папкою документів і рішучим виглядом:
— Олено, дивися, — розклав він папери. — Ось договір із твоїм батьком. Ми вкладали порівну, тож половина прибутку — моя.
Олена уважно вивчила документи. Вона зрозуміла з них одне: Григорій працював на тата. Тепер користається моментом.
— Я хочу викупити автосервіс.
— Автосервіс не продається, — твердо відповіла Наталія. — Це Тарасова спадщина.
— Тоді я піду. Заберу обладнання і спеціалісти за мною підуть. Побачимо, як ви без мене впораєтеся.
Після його візиту Олена з Наталією довго обговорювали ситуацію. Без Григорія автосервіс міг зупинитися — він знав клієнтів, постачальників, усі тонкощі.
Рішення прийшло вночі. До ранку план був готовий.
— Збери Тараса й Григорія, — сказала Олена за сніданком. — Маю пропозицію.
За годину всі зібралися. Григорій хмурився, Тарас був розгублений, Наталія хвилювалася.
— Слухайте, — почела вона. — Григорію, ти отримуєш що хотів. І ти залишаєшся працювати.
— На яких умовах?
— Я купую частку бізнесу, ще одну отримуєш ти, але не значну Наталія стає керівницею, ти — головним майстром. Гідна зарплата й відсоток від прибутку.
Григорій замислився:
— А сама що робитимеш?
— Залишусь тут. Допомагатиму з автосервісом. У мене є досвід адміністративної роботи — можна налагодити облік, рекламу, знайти клієнтів.
— Ти хочеш лишитися в нашому містечку? — здивувався Григорій.
— Хочу спробувати. Тут моя родина. Тут батькова справа. Час припинити бігати. Зрештою, не автосервісом єдиним. Маю гарну ідею, думаю, зв’язки Григорія і мої гроші дозволять відкрити свою прибуткову справу.
Тарас раптом заговорив:
— А ти будеш бути моєю справжньою сестрою? Не поїдеш?
Олена глянула на хлопця батьковими очима й відповіла:
— Не поїду, Тарасе. Буду справжньою сестрою.
За місяць усе оформили. Григорій отримав гроші й погодився на умови. Наталія взяла відпустку, і вони разом узялися за реорганізацію автосервісу. Тарас звикав до змін, почав допомагати по дрібницях.
Олена винайняла квартиру в центрі, але часто бувала в батьківському домі. Наталія пропонувала переїхати до них, але Олена вирішила зачекати — усім потрібен час, щоб зблизитися.
Автосервіс під їхнім керуванням запрацював по-новому.
Григорій спершу бурчав, але згодом визнав зміни корисними. Наталія виявилася талановитою керівницею — легко знаходила спільну мову з людьми, гасила непорозуміння.
Тарас приходив після школи, допомагав, чим міг. Хлопець виявився кмітливим і допитливим.
— Я стану автомеханіком, як дідусь, — заявив він якось.
— Спершу добре вчися, — відповіла Олена. — А потім вирішимо.
Якось увечері Наталія запитала:
— Не шкодуєш, що повернулася?
— Ні, — чесно відповіла Олена. — П’ятнадцять років я думала, що батько мене не любив. А він любив так сильно, що віддав усе заради мого майбутнього.
— Він дуже хотів, щоб ти його пробачила.
— Пробачила. Себя пробачити важче.
Софія Григорівна часто заходила з пирогами та новинами. Одного дня сказала:
— Твій батько був би щасливий бачити вас разом. Саме цього він мріяв.
Гроші, які він залишив, змінили їхнє життя. Але не так, як можна було чекати. Вони не стали багатими в звичному сенсі. Вони дали можливість стати родиною.
Тараса влаштували в добру школу в обласному центрі. Олена з Наталією по черзі возили його. Наталія записалася на курси бухгалтерії, тепер веде облік кількіх місцевих фірм.
Григорій довго ходив колами, а потім таки зізнався Олені, що має почуття. Весілля зіграли скромне, у колі родини.
Три роки минуло з її повернення. Автосервіс процвітає, родинні зв’язки зміцніли. Тарас називає її просто «сестрою». Наталія стала близькою людиною — не матір’ю, але й не чужою.
Іноді Олена думає: що, якби не дзвінок Софії? Чи продовжувала б вона працювати в готелі, жити від зарплати до зарплати? Тепер у неї є справа, яка дає не лише дохід, а життя й задоволення. Є родина. Є майбутнє, яке вона може будувати.
Батькові листи вона зберігає вдома. Перечитує, коли важко чи потрібна порада. У них стільки любові й мудрости, що вистачить на все життя.
Гроші минають. Але родина, справа, відчуття причетности — це справжнє багатство.
Софія права: батько був би щасливий бачити їх тепер. Вони стали тією родиною, про яку він мріяв. Але знадобилося п’ятнадцять років щоб це зрозуміти.
Головна картинка ілюстративна.
