Ми одружилися у досить зрілому віці. Мені було вже за тридцять, колишньому чоловікові – трохи не вистачало до сорока.
Ні він, ні я не мали досвіду сімейного життя і раділи, що нарешті зможемо створити свою сім’ю та ростити дітей. Діма та я дуже хотіли двох дітей, і перешкод до цього не було. Мало того, нас ще поспішала його мама, яка мріє гуляти з коляскою і няньчити онуків. Їй дуже хотілося мати малюків-погодків, і Людмила Володимирівна постійно нам малювала картини: ось вона з онуками йде до зоопарку, а завтра вони планують піти до цирку, а на вихідні – до лялькового театру. Потенційна бабуся мала стільки ідей та задумів про виховання онуків, що іноді мені навіть ставало не по собі, тому що моя роль мами відходила кудись у тінь.
Свекруха давно мріяла про онуків, але син все ніяк не міг одружитися, а дочка вже двічі розлучалася, але дітей ні від першого, ні від другого чоловіка не мала. Її чоловіки хотіли жити без клопоту з малюками та бути наданими самим собі.
Мама радила дочці всиновити дитину, але Марина навідріз відмовлялася. Вона чесно говорила, що не зможе бути матір’ю чужій дитині.
Я ж помітила неприємні зміни у поведінці чоловіка. Дмитру почав хтось регулярно телефонувати. На дзвінки він відповідав і частіше намагався усамітнитися або знайти привід для походу в магазин.
На мої запитання Діма відповідав, що це не стосується наших взаємин, і нічого певного він поки що не може мені сказати.
Певність з’явилася за місяць. Виявляється, такий період знадобився Дмитру для проходження тестів та отримання результатів.
Одного вечора він прийшов явно стурбований, але не став того разу уникати розмови і якось повсякденно заявив:
— Катю, у нас скоро буде дитина.
Напевно, мій вигляд говорив багато про що. Чоловік заспокоїв мене класичною фразою:
— Це не те, що ти подумала.
У мене в голові справді був рій думок, і за мить промайнуло безліч варіантів. Все виявилося набагато простіше.
Десять років тому Дмитро мав роман з жінкою, потім вони розлучилися. Він не знав, що Надія після тих взаємин мала сина сина. Вони просто загубилися на десять років, а трохи більше місяця тому зателефонувала мама Надії та повідомила, що її дочку позбавили прав на сина і просила забрати хлопця до себе..
Дмитро перевірив, чи справді він є батьком. Після цього він зробив мені цей несподіваний сюрприз: «у нас скоро буде дитина».
Прийшовши до тями після новини, я поцікавилася, чому чоловік не порадився зі мною, відразу не розповів, не дізнався мою думку про те, наскільки я готова прийняти все це, тим більше, в такому віці. У мене було ще мільйон «чому», але Дмитро не дослухав мене, заявивши, що Олександра він виховуватиме однозначно, а якщо я не згодна, нам доведеться розійтися.
Того вечора я пішла до батьків. Дмитро ще тиждень переконував мене передумати, але я не хотіла виховувати (чи перевиховувати?) дорослого хлопчика, який жив з мамою до десяти років і знати нас не знав.
Була також складна розмова зі свекрухою. Вона також умовляла мене змінити думку, обіцяючи допомогу та підтримку. А ось сестра Дмитра навпаки, порахувала, що я приймаю правильне рішення, і сказала, що вона мене чудово розуміє.
Ми розійшлися. Через два роки я знову вийшла заміж, мою дочку, а ще через рік дізналася, що син Дмитра таки пішов кривою стежиною. Мені шкода колишнього, судячи з того, що я почула, спокою у тій родині немає зовсім.
А у нас у сім’ї знову очікується поповнення. Я рада, що тоді прийняла єдино правильне рішення. Ні до чого хорошого це не привело б. Шкода Дмитра. Але у кожного з нас свій хрест. Я не була готова нести чийсь.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
