Почувши звук дзвінка й побачивши на екрані ім’я сусідки – Рита, я навіть уявити не могла, що почую чоловічий голос, який відрекомендується медпрацівником «Швидкої» і повідомить, що власниці мобільного більше немає.
Моя сусідка Рита, ще будучи студенткою, вийшла заміж за однокурсника з Кенії. Після закінчення навчання подружжя працювало в лікарні. В них народилася красуня донечка Мішель, яка успадкувала і вроду мами, синьоокої білявки, і хвилясте волосся тата. Дівчина вчилася на фармацевтку, почала зустрічатися зі старшокурсником Леонідом, познайомила його зі своїми батьками.
На сімейній раді вирішили: хай молоді одружаться, коли вже Льоня працюватиме, і Мішель отримає диплом. А вони, батьки, тим часом долучаться до відомої місії, відвідають при нагоді батьківщину тата й приїдуть аж на весілля доньки. Мене, як найближчу сусідку, попросили навідувати дочку, бо хоч вони повністю довіряють своїй розумниці, але спокійніше буде, коли її пильнуватимуть ще й очі дорослої жінки. Мішель пообіцяла слухатися тьоті Зіни в усьому.
Жили ми з дівчиною душа в душу. Вона ще була на останньому курсі, а Льоня вже працював у фармкомпанії і винаймав житло. Якось ми пили чай і обговорювали телесеріал, на який я підсіла, а Мішель критикувала його, хоч бачила лише окремі епізоди. Мені було цікаво, як різні покоління сприймають одну й ту ж річ. І в цей час зателефонував Льоня. Я попрощалася й пішла до себе.
Той дзвінок від хлопця кардинально змінив життя дівчини. Мішель сказала, що Льоню попросили з квартири, бо несподівано приїжджає з дітьми донька господині, тож він пропонує Мішель, щоб вони разом почали жити. Я запитала, що скажуть на це батьки. Дівчина відповіла, що вони згідні. Я й не подумала їх перепитати, та й молодим довіряла, дорослі вже.
Мене досі мучить сумління, що, не бажаючи втрачати довіру дівчини, я не зателефонувала Риті. Може, в Мішель інакше склалася б доля, адже Леонід виявився ненадійним. Спочатку він просто не приходив ночувати, вигадуючи щораз інші причини. Нарешті зізнався, що покохав іншу.
Я намагалася розважити дівчину, казала, що рідко перші стосунки бувають єдиними на все життя. І тут Мішель мені признається, що вона при надії, але Льоні казати не хоче, бо він уже її й так зрадив, тож говоритиме, що вона дитиною хоче його прив’язати. Словом, включила дівчина гордість. А ще благає мене не повідомляти батькам про її цікавий стан, бо і соромно перед ними, й остерігається, що вони заберуть її з України, бо осіли там надовго, знайшовши високооплачувану роботу.
Що мені залишалося робити? Єдине, що я вирішила для себе: не залишати Мішель в її негараздах. Дівчина отримала диплом, зразу ж влаштувалася на роботу, так як мала цільове направлення в аптечне управління. Батьків тримала в курсі гарних новин. І тільки, коли її донечці сповнилося п’ять місяців, наважилася сказати, що з Льонею не склалося, він уже одружився з іншою, зате в неї підростає донечка Емма – її найбільше щастя.
Дізнавшись про все, Рита прилетіла в Україну, щоб забрати доньку з онучкою в Кенію, де в них власний будинок і приватна поліклініка, якою завідує тато. Але Мішель переконувала маму, що в неї все тут добре. Рита, попри незадоволення чоловіка, залишилася на декілька років в Україні, щоб допомогти доньці з дитиною.
Минуло дванадцять років. Емма – копія дідуся, має безліч талантів, особливо любить співати. Мішель готова була для неї гори перевернути. А що зараз чекає дитину? Інтернат? Дідусь і бабуся заберуть її в Кенію? В неї ж є рідний тато. Звичайно, всиновить дочку. Так, як я знала, де працює Леонід, телефоную йому першому. І що я чую? «Нічого не знав. Я подумаю». Дозвонитися до Рити вдалося тільки через посольство. Але подружжя встигло на церемонію.
Ми з сусідами все організували для прощання. Прийшов Леонід, побачив доньку і каже мені тихо: «Не моя донька. То, очевидно, від когось із співвітчизників її тата. Мішель дружила з ними». Чую, Рита сперечається з чоловіком, пропонує переїхати в Україну, бо внучка відмовляється летіти з ними.
У мене визріло рішення поговорити з дружиною Леоніда. Я розшукала її на фірмі. Наталя виявилася надзвичайно милою жінкою. Ми присіли в скверику на лавку.
– Так, я вже знаю про доньку чоловіка. Він розповів про колишні стосунки. В нас також підростає дочка Оленка такого ж віку. Мені нелегко було її переконати, що тато нас любить, а про Емму нічого не знав, і ми не перестанемо любити нашу Оленочку. А ось переконати Льоню важко. Сумніви переважили батьківські почуття. Тож прошу вашої допомоги, пані Зіно, поговоріть ще раз із Леонідом.
Мені не потрібно було багато говорити. Я вийняла з сумки світлини зі шкільних виступів дівчинки, малюнки Емми, де вона малювала маму, себе і тата, про якого їй розповідала Мішель. Льоня згадував свої дитячі малюнки, і вони мало чим відрізнялися від доньчиних, і голос у дитинстві в нього був неабиякий, також співав на сцені. Серце чоловіка розтануло.
Хоч я сумувала за Еммою, але раділа, що Леонід всиновив дівчинку, порозумівся з Ритою, пообіцяв відпускати доньку на канікули в Африку. Оленка з Еммою подружилися. А мені одна думка не дає спокою, як Леоніду пощастило з жінками: одна просто відпустила, будучи при надії, друга легко прийняла його дитину. Чи вартий цей чоловік таких благородних жінок?
