fbpx
Події
«Той хрестик я впізнала б з мільйона», – мама захисника України карається, що нічим не змогла йому допомогти

Він поліг 9 березня в Лукашівці і навіки залишився 25-річним юнаком, якого любили рідні, поважали односельчани, але російські військові вирішили від цього всього звільнити.

Матері важко пережити таке горе.

— Про такого сина, яким був мій Юрчик, можна тільки мріяти, — плачучи, каже жінка.

Пригадує, як давно ще маленьким, він втішав її на похороні чоловіка.

— Ніколи не забуду як він тоді маленький, дрібненький як горобчик, підійшов до мене, обняв і каже: «Мамо, ми це все переживемо. Все в нас буде добре. Я тебе ніколи не брошу». Так відтоді й повелось — навіть, коли я вдруге вийшла заміж у Великий Листвен, Юра був для мене головним помічником і опорою. А молодший братик Андрійко взагалі у нього на шиї виріс. Як Юра пішов навчатись, малий вийде до хвіртки й голосить: «Де мій Юрочка?». Ще по годиннику не розумівся, а відчував, коли маршрутка з Чернігова повинна прийти — стане біля стовпа, чекає, а потім, як колобок, біжить йому назустріч…

Хлопець сам заробляв на своє навчання вже з другого семестру першого курсу.

— Вчився в Чернігівському педуніверситеті на факультеті екології. Закінчив з відзнакою, був кращим студентом року. Отримав бакалавра, а потім пішов в магістратуру, по профілю фізичного виховання. Постійні тренування з боксу. Всю Україну об’їздив зі змаганнями. А в канікули та відпустки їздив на заробітки у Київ на будівництва, в охоронні фірми. А потім і за кордон. Я йому: «Синок, ти б хоч трохи себе жалів». А він посміхнеться широко: «Мамо, все добре. Ти як тільки шо тобі треба — кажи, я все куплю, все зроблю».

Перед повномасштабним вторгненням хлопець працював в Англії, спочатку в теплиці, а далі пішов на підвищення, встигав ще й працювати на ремонтах квартир.

— Не міг він довго без діла сидіти, — плаче мати.— Йому треба були робота, тренування, навчання. Голова, як комп’ютер, працювала. В Юри завжди була купа ідей, задумів. Він стільки всього хотів зробити! Не сплю ночами, все в голові минуле прокручую. Мені ж за нього ні разу в житті не було соромно, ніколи нічим не образив, я так їм завжди пишалася. І пишатимусь до кінця своїх днів.

Востаннє бачила його 7 лютого, проводжала на автобус і питала чи нічого не забув. 24 лютого подзвонила йому: «Юро, не сиди на п’ятому поверсі! Йди до друзів, у приватний сектор! Їх тут стільки сунеться через село!».

Юра запевняв, що все добре, а 26 лютого записався до місцевої тероборони, а через два дні у складі Збройних Сил вже боронив околиці Лукашівки, що кілометрів за 20 від Чернігова. Періодично дзвонив під час короткого затишшя і просив: «Бережи себе й малого, мам. Ніде не ходіть. У мене все добре. Зв’язок поганий, не можу говорити».

Востаннє їй дзвонив 6 березня і на її благання їхати геть сказав: «Мамо, ну що їхати? Сидіти і чекати, доки в нашу хату прийдуть? Все буде добре».

— Восьмого березня вранці я отримала від сина вітання по Вайберу: «Мамочко, зі святом. Бережи себе, малого. У мене все добре. Поганий зв’язок». Я відчувала що щось не так, але й на думку не спадало, що він у самому пеклі, що пішов воювати. Адже досвіду не було ніякого, навіть в армії не служив. Це вже потім мені його дівчина Юля розповіла, що не пускала його у військкомат, навіть взуття сховала. А він: «Я не можу сидіти в підвалі, коли людей знищують. Не віддаси обувку — босий піду!».

Галина все дзвонила до нього, проходила поміж окупантських танків, щоб на горі зловити зв’язок – даремно. 4 квітня село звільнили – вона кинулася розпитувати чи хтось бачив Юрка.

— Я ще встигла наварити отаченну каструлю супу, щоб тих дітей погодувати, — витирає сльози Галина.—Вони всі такі мурзаті, голодні, замучені. Побігла з сусідами покликати їх по домівках — щоб помилися, може, попрати їм одяг. Аж бачу — знову моя сестра Люда їде мені назустріч зі старостою з Пекурівки Надією П’ятковською. Плачуть, а я зрозуміти не можу що вони від мене хочуть. Давай мені якісь тaблетки в рота пхати. Тоді Люда: «У нас завтра похоpон. Юрчика опізнали». Я на землю впала. І так гoлосила, що все село чуло, що це неправда, що це помилка, що синок мій живий. Цілу ніч потім сиділа в кріслі й як заклинання твердила, що це не може бути правдою. Але вранці треба було вже їхати за Юрою…

Жінка їхала на упізнання і одразу ж заявила жінці у приймальні, що там її сина нема. Та мовчки віддала їй
Юрин годинник і срібний хрестик, який вона сину на 18-річчя подарувала.

– Той хрестик я впізнала б з мільйона.

Вона знайшла в собі сили поїхати на поле, де він пролежав 25 днів, поки українські військові не звільнили Лукашівку.

Тут місцевий фермер Григорій розповів: «Пекло тут було. Справжнісіньке пекло. Як ті хлопчики, майже діти могли стримувати шалений напір протягом чотирьох днів — тільки Богу відомо. Скільки людських життів врятували ціною власного… А сина вашого я добре пам’ятаю. Він завжди посміхався…»

— Я привезла з собою величезний букет троянд, — плачучи, каже Галина. — «Ось, синку, завжди ти мені дарував квіти, тепер я тобі їх носитиму до скону віку…». І в ту мить, як нагнулась до землі, так тепло-тепло мені стало, ніби обійняв хто. Мабуть, то Юрчикова душа хотіла мене втішити та заспокоїти. От тільки сказати не змогла його словами: «Ну чого ти, мамо? Все буде добре»… Та для мене добре вже ніколи не буде, синочку, без тебе…

До неї приходили його побратими – подякувати.

«Ви повинні знати, що ваш син був справжнім героєм. Він нічого не боявся, йшов тільки вперед. Ні за чиї спини не ховався, хоча досвіду військового не мав зовсім. Навіть з автоматом познайомився вже тільки в окопі. Нас лупили в упор. 9 березня о 7.30 ранку почали поливати суцільним вогнем з «Градів». Ми поповзли. Снаряд упав поруч, але не розірвався. Я пробував його тягнути… А потім мене самого поpанило…»- розповів побратим Ярослав.

Всі ці дні незнання жінка шукала сина, а він приходив до неї у снах.

— Коли я ще перебувала в невідомості щодо долі сина, Юра двічі приходив до мене у снах. Раз наче він у військовій формі пливе на човні, а довкола маленькі острівці. Я йому: «Синок, синок, а що ти там робиш?». А він повертається до мене з посмішкою: «Мамо, все добре. Це мене попросили тимчасово попрацювати. Попрацюю і скоро повернусь додому». А другий – наче зайшов Юрчик з двору на кухню у блакитному спортивному костюмі з величезним букетом троянд. Той костюм він привіз з-за кордону, він так і лежав у шафі, син його й не встиг поносити. Я кажу: «Ну нащо ти стільки грошей витратив на квіти?». А він посміхнувся, став на коліна переді мною і мовчки протягнув букет. Хіба я думала, що той костюм покладу йому в тpуну?

Жінка побивається, що син все життя піклувався про неї, а вона нічим йому не змогла зарадити.

— Синок, пробач мене. Ти мене завжди оберігав, а я нічим тобі зарадити не змогла.

За матеріалами Портал Чернігова.

Фото: gorod.cn.ua.

You cannot copy content of this page