Той “концерт”, що я влаштувала ще довго село обговорювала на лавочках, та у магазинній черзі. А то як же не побалакати про те, що Галина Острожиха розвернула з порогу свекруху немічну та виставила за двері і чоловіка свого за разом. Але балачка, балачкою, а я те пережила і поясню, чого то я вирішила на старості років таке “видати”.
Ми з Миколою тридцять років разом прожили. Саме “разом” а не у шлюбі, чи то пак – у парі. Можливо з самого початку ще й були якісь там почуття, але швидко згасли.
А вже як діти з’явились, то ми із ним були швидше сусіди, ніж сім’я. Невдоволені одне одним сусіди. Я бажала, аби чоловік був головою родини, хотіла бачити його на сімейних вечерях, розмовляти із ним, відчувати, що він є поруч і розуміти, що ми для нього важливі.
А от Микола бажав аби у домі було чисто, аби каструлі наповнювались смачною їжею, а жінка його не чіпала. Ні я, ні діти наші, ні наше життя, його не цікавили. Жив роботою, гаражем, друзями, турботами батьків, але не сім’єю.
От так і існували: він собі і я собі. Окремо і разом, просто під одним дахом. Коли ж накочувався на мене смуток, та сльоза непрохана за долю свою жіночу виходила, то я сама ж себе і соромила:
— Чого тобі, Галю ще треба? Дім є, діти здорові, робота… а чоловік? А що чоловік? Теж є.
Діти виросли, стали ми з Миколою дідом і бабою. І знаєте, щось у ньому перемкнуло. Як приїдуть онуки, то я його і не впізнаю. Бігає із ними у футбол, скаче по подвір’ї конем з малим на плечах, а чи годинами складає конструктор. Навіть діти дивують, що то з татом.
Але не тільки онуки з’явились у домі нашому, а ще й сестра мого Миколи. Ольга все життя одинокою була. Жила самотньо у хатині, мало з ким і спілкувалась. Занедужала, дійшло до того, що вже нікого не впізнає і ходити не може. Куди її? А куди, якщо батьки у чоловіка старенькі а брати у столиці живуть? Так Ольга в нас п’ять років і пролежала.
Микола лиш інколи заходив у ту кімнату де сестра його лежала. Ото як треба щось у шафі, а чи я попрошу глянути. Все робив без охоти, старався рідше й у хаті бути:
— Не можу я це все, – виправдовувався, – та й чоловік я. У нас руки не стоять до цієї справи.
Прийде свекруха, посидить трішки, позітхає, та брати перекинуть по тисячі гривень у місяць. А все я робила, та діти мої. Чекала сина і доню, аби допомогли перестелити, та викупати. Ой, хто того не пережив, тому не втямки, як то важко.
Саме тому, коли на поминках по Ользі брати чоловікові мову завели про те, що маму їхню до нас перевезти було б добре, я аж підстрибнула.
— Оце вже ні, дякую. У вас теж є жінки, от їм і везіть свою маму. Наша родина свого відбула, дайте до тями прийти.
Та де ж? Ті головами похитали, поспівчували, а наступного дня мені під двері привезли свекруху з речами:
— Зиму у вас побуде, а на весну додому, – діловито Арсен чоловіку моєму каже. – Не гоже маму саму у хаті залишати. Вона й не натопить, як треба, вже й обійти себе не може толком. А у вас усі зручності, та й кімната вільна вже є.
Я стала на дверях розкинувши руки. У мене вже перед очима була картина того життя і я її явно не бажала. Лиш третій день по Ользі, я ще й не спам’яталась, сама себе не розуміла, не пам’ятала, а мені на поріг нову роботу привели?
Розвернула я і свекруху і братів чоловікових, а як Микола почав гарикати до мене, то й йому запропонувала вийти із речами геть:
— Бери маму і йди до неї в хату, у чім питання? Он, тобі два експерти розкажуть, як треба робити, аж по тисячі гривень кожен скине і ще й чеки про витрати попросять. Спробуй і ти, чоловіче, того хліба, а потім розкажеш, чи солодко було їсти.
Лементу на все село наробили, навіть голова приїхав, але я свого досягла – мій дім порожній.
Діти до тата тепер частіше приїздять, бо онуки його люблять, та й допомогти йому треба, адже сам не справляється. Люди головами хитають, коли я де проходжу.
Ну а я, заходжу в абсолютно порожній дім, навіть світла не вмикаючи, сідаю у своє високе крісло і слухаю тишу.
Знаєте, яке ж то щастя, коли у домі просто тихо?
30,11,2023
