fbpx

Той випадок був зі мною в молодості і я б не згадала, якби знову не побачила Антона. Таки люди не змінюються і добре, що тоді я це запідозрила

Час моєї юності припав на часи, коли економістів було на кожному кроці пачками і заробляли вони копійки.

Я ж фиркнула і поїхала в столицю.

– То ви тут, дівчата, будете чоловікам зарплати рахувати. А я буду працювати за професією і ще й фірмою великою керуватиму, – говорила я впевнено подругам, на що вони лишень реготали.

А я ж гонорова, сказала, як відрізала.

Навіть не знаю, де я ту впевненість в собі взяла, як я наважилася на такий крок?

Думаю, що вся справа була в тому, що в тому містечку мене нічого не тримало. Так, батьки, але ж всіх гарних хлопців було розібрано, працювати економістом можна було, як слушно казали дівчата, в чоловіка, або на базарі такі економісти в мороз і в спеку торгували.

Але й в столиці мене ніхто не чекав. Там таких відчайдушних, що приїхали робити кар’єру було ще більше, ніж в нашому містечку, а ціни на житло були просто космічні.

Я їхала до далекої родички і то на першу пору, кілька днів, щоб потім шукати собі житло. І вона й сказала:

– Хочеш житло – йди підмітати.

– Ви що! Я ж по професії прийшла працювати!

Але з кожним днем ідея не здавалася такою вже й поганою, а родичка чи не щохвилини нагадувала, що пора й їхати геть, якщо нічого не влаштувалося.

Я запхала гордість подалі і пішла в ЖЕК.

Старалася встати вдосвіта і все позамітати та помити, щоб потім мати час на співбесіди, але ота тимчасова робота перетворювалася на постійну. Я мила і мила, замітала та виносила сміття вже рік і з сумом усвідомлювала, що нічого мені тут не світить, а краще вернутися додому і відповісти взаємністю прищавому Василеві.

Аж тут до мене заговорив дідусь і його пропозиція змінила все моє життя.

– Дівчино, я бачу, що ви дуже ретельно прибираєте. Чи не могли б ви й у мене прибирати раз в тиждень?

Виявилося, що Владлен Святославович був одинаком і переконаним холостяком, життя вже й на восьмий десяток повернуло, а доглядати за ним нікому, хіба племінник інколи забігає потеревенити та перевірити чи ще довго чекати на квартиру.

Квартира була затишна і обставлена з колишньою розкішшю, видно, що Владлен Святославович був при посаді: лаковані меблі, різьблене дерево і срібні ложки та портрети в важких рамах.

Платив він непогано, просив інколи й в магазин зайти та щось приготувати. Він дав мені хороший старт, бо скоро й пані Евеліна з шостого поверху теж попросила мене у неї прибирати.

Отак в мене була і квартира і додатковий хороший заробіток.

А потім я зустріла свого принца.

Мабуть, я просто гарним одягом компенсовувала недоліки професії, але на мені можна було затримати погляд, що й зробив Антон.

– Я помітив тебе ще минулого тижня в кіно і був певен, що ти прийдеш і на нинішню прем’єру…

Ми гуляли, мріяли і я була певна, що він зробить мені пропозицію руки і серця.

Аж одного дня я прийшла до Владлен Святославович з пакетами, а він з кимось на кухні говорить.

– А ось і Марія, вона мені допомагає з господарством і прибирає, і готує, – нахвалював він мене… Антону.

А далі було розчарування на лиці Антона…

– Я думав, що ти пристойна дівчина, а ти прибиральниця! Шукаєш в місті дурня аби вискочити за нього заміж, а поки його нема, то й до старих підлаштовуєшся! Думаєш, що дід тобі квартиру відпише?!

Що я в свою адресу вислухала – не передати… Він ще й ЖЕК ходив і написав на мене скаргу, що я старих людей обкручую… А тоді було строго – додатковий заробіток – ні-ні!

Мене звільнили і я таки вернулася в рідне містечко і вийшла заміж за Василя і прищів у нього вже не було…

Та все у мене склалося, як у людей – діти, робота, дім…

А недавно не стало родичів в Києві і виявилося, що ми – єдині претенденти на житло.

Я сиділа в парку на тій же лавочці, що колись любила, але не в такій гарній позі – вік вже не той. Аж тут назустріч йде чоловік, ну вилитий Владлен Святославович, але придивилася – Антон. Я відвернулася, але він якось мене впізнав.

Сів, наче й не було між нами років і тої підлості, і давай балакати, які то всі жінки меркантильні, як і я, і всі хотіли квартиру його діда. Він так ні з ким і не одружився, все боявся, що доведеться ті хороми ділити в разі розлучення.

І я подякувала Богу за все, що у мене в житті склалося.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page