Коли ви одружуєтеся, то на сто відсотків впевнені, що у вас все буде просто ідеально: кохання на все життя, повага, розумні діти і ви будете один одного підтримувати в важких ситуаціях.
Ха, ха і ще раз ха-ха.
Але я просто не могла показати іншим, що мій шлюб такий самий, як і в моїх подруг. Я тримала марку, як то кажуть.
Може, ті жінки, які в шлюбі недавно не зрозуміють, але мій шлюб з тих років, коли покупка чогось в дім – це мінус нове пальто чи чоботи тобі та чоловікові, якщо це добрий чоловік.
Чоловік мій не розумів. Чому мені треба нову сукню, якщо стара ще в доброму стані.
– Ти її раз одягала, – робить він круглі очі.
– Я одягала на Великдень! І це означає, що її всі вже бачили!
– Ти себе чуєш? Ти здорова?
І що такій людині сказати? Він розуміє, що треба якусь нову щітку в машину, але не розуміє, що мені треба нове взуття.
І так, гроші тримає мій чоловік, а не я. Свою заробітну плату я витрачаю на оплату комунальних, на їжу, на одяг дітям – тільки не на те, що я хочу. Якщо вже в мене геть порвалися капці, то я маю спочатку понести їх в майстерню і, коли там скажуть, що вже все – тоді я маю право сказати чоловікові аби він дав мені частину, наголошую, частину грошей. І тоді це я маю вислухати, що я геть не вмію жити, нічого в цьому світі не розумію, гроші тринькаю, дітей балую, і як добре, що саме він тримає сімейний бюджет, а я б давно родину пустила по світу.
Так, він скупердяй.
– Я – твоє обличчя, чоловіче,- кажу йому, – Тому собі добре затям, що я виглядаю, як злидарка!
– Чого ти злидарка, якщо ти працюєш на роботі?
– Бо мені б вистачило моєї зарплатні аби гідно виглядати, але я маю мільйон дір, які маю заткнути.
– Я збираю на квартиру!!! Ти цього не розумієш? На, бери і все витрать на шмотки!
Далі конструктивної розмови не виходить.
І так вісімнадцять років.
Вісімнадцять років я граю роль перед своїми подругами, що у мене не шлюб, а казка. Але не уточнюю, що в ній чим далі, тим страшніше.
Чоловіка хвалю, кажу, що дуже економний і збираємо на квартиру.
Що він мене дуже любить, підтримує і допомагає – брешу, як розумієте.
І ось одного разу ми з подругами вирішили зустрітися. З такої нагоди я вирішила придбати собі нову сукню і мені одна дуже сподобалася, ну просто на мені сиділа, аж просилася аби я її взяла.
Я думала купити і спіднє, але грошей вже не вистачало на гідний комплект, вирішила взяти той, що в лікарню.
І так я забарилася з тим одяганням та малюванням, що вже просто бігла на автобус.
Кафе було затишним і я так з усіма пообнімался та перецілувалася, відчувала себе справді чудово, ніби я жінка. У якої все просто чудово.
Але мені щось плаття почало муляти, ну щось мені не так. І я так плечима водила, що подруги помітили, що щось не так.
– Та от, добре сиділо в магазині, а тепер щось муляє, – пояснюю подругам.
А одна з них, Інна, встала зі стільця та як потягне – легше стало на плечі, але мої щоки залило соромом – в руках вона тримала мій повсякденний верх від комплекту, який і торочився і був розтягненим.
– Господи, ти що таке носиш?, – в подруг аж очі заокруглилися від подиву.
Я розплакалася і все розповіла.
Що ми економимо, але на мені.
Що не все так у мене добре і я стомилася чекати, коли купимо щось до хати чи саму хату аби мати чисту совість і дозволити собі якийсь дріб’язок у вигляді тонального крему чи манікюру.
Не знаю чи подруги мене пробачать, бо я бачила в їхніх очах не співчуття, а злорадство. Що мені тепер робити?
Фото Ярослава Романюка.