На зустріч випускників Олег не приходив довгі роки і ось нарешті ми зустрілися і досить несподівано.
Я собі спокійно запарювала чаю, щоб посьорбати перед телевізором з заварними тістечками, як дзвінок у двері. Думаю, кому я могла здатися в таку рань, адже я давно на пенсії, аж тут на порозі він… Хоч пройшло двадцять років, а я пам’ятаю його погляд, як я дивилася на нього і знала, що він вчинив, а той погляд ховався від мене.
– Не впізнаєте, – спитав він трохи розчаровано.
– Чого ж, Олеже, впізнаю, хоч ти й справді дуже виріс і змужнів. Заходь, якраз чаю запарила.
Хлопець нітився, він завжди був трохи сором’язливим, а як не бути з такою матір’ю. Що я Ліду не просила отямитися, що такий у неї хлопчик чудовий, розумний, йому потрібна лише підтримка і трохи догляду, а вона де. Ні на свята не ходила, ні на збори, доводилося мені з нею говорити і то було без толку.
– Віро Павлівно, я прийшов зізнатися, – сказав нарешті хлопчина, – Не минало й дня аби я не думав про той свій вчинок. То зробив я…
І хлопець почав мені розказувати те, що я й так знала.
Олег дуже хотів бути своїм у класі, поки вони були першачками, то ще не так ділилися, а вже в третьому класі почалося між ними суперництво: у кого іграшка краща, де відпочивали, кросівки які і ким батьки працюють.
Олег програвав по всіх пунктах, але вже дуже хотів в круту компанію попасти. Виявилося, що дати списати контрольну вже не так дієво, треба робити щось круте. От він так і вчинив.
Хлопець закінчив свою сповідь, а я йому відповіла, що у нього аж сльози на очі навернулися.
– Я все знала, Олеже, з першої ж хвилини знала, бо Тарас мені все й розказав.
– Що?, – той не міг повірити.
– Так, розказав. Як ти в клас зайшов і гаманець мій витягнув, як потім морозиво їли і горішки…
– Але ж, але ж…
– Так, я певна, що саме він тебе й підмовив, хлопче. Хіба я його не знала? Як він всім хвалився своїм татом, як червонів, коли у тебе була краща оцінка, ніж у нього… Але й це він зробив не тому.
– А чому?, – Олег сидів весь блідий.
– Дуже вже йому подобалася Вірочка, яка з тобою сиділа, вона тебе завжди захищала. А він сам хотів біля неї на першій парті сидіти. От і тому.
Олег сидів і не знав, що сказати і я не знала, бо наче такі дитячі вчинки, а он як на життя вплинули, що людина стільки років пам’ятає, як вчинила неправильно. Чи згадує Тарас, що він колись так вчинив зі шкільним товаришем – впевнена, що й не згадає, бо у нього таких вчинків було багато. Коли дитині батька надто багато дозволяють, то вона не знає спину.
– Віро Павлівно, як би там не було, але я прийшов віддати борг. Ось гроші і я дуже сподіваюся, що ви мені пробачите.
– Та скільки у мене там в гаманці було, ти що, а ти мені таку суму віддаєш, – я не могла взяти такі гроші.
– Беріть, бо так моя совість буде спокійна.
– Слухай, давай ми ці гроші віддамо на добру справу і мені буде добре, і твоя душа буде спокійна?
– Згода!, – зітхнув хлопець з полегшенням.
– А тепер розказуй, як у тебе справи?
– Все добре, вивчився, працюю. Ще не одружений.
– А ти до Вірочки придивися, вона на останній зустрічі була сама.
– Знаєте, після ваших слів обов’язково так і зроблю!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота