Наталя застигла, мов укопана, від почутого: всередині неї все немов би вкрилося кригою. Андрій стояв біля вхідних дверей, стискаючи в руці в’язку ключів. Його зазвичай привітне обличчя тепер було холодним і чужим.
— Я більше так не можу, — повторив він, холодно дивлячись кудись убік. — Ні я, ні матір. Забирай дітей і перебирайтеся куди хочете. Старий дім твоєї бабусі ще стоїть, дах цілий. Як-небудь виживете.
Наталя дивилася на нього так, ніби бачила вперше. Десять років подружнього життя, троє дітей — і ось така новина. Маленьке село, де залишилося лише кілька хат, жодного магазину і нормальних доріг.
— Чому? — почала вона, але Андрій урвав її.
— Тому що я втомився, — він насупився. — Від постійних докорів, нескінченного ниття, від того, що ти лише й робиш, що сидиш із дітьми. Мама має рацію: ти користуєшся мною. Не впізнаю ту жінку, на якій колись одружився.
Наталя відчула, як перед очима все поплило. За стіною спали двоє молодших — Марійка й Лесик, а старший, Кирило, мабуть, чув усе.
— На що ми існуватимемо? Де я знайду роботу? — голос її ледь тремтів.
Андрій кинув на стіл конверт:
— Там гроші на перший час.
Він різко розвернувся й вийшов із кімнати. За хвилину лунко грюкнули вхідні двері.
Наталя повільно сіла на стілець. У голові крутилася безглузда думка: «Я ж спекла йому улюблений яблучний пиріг на сніданок».
Будинок зустрів Наталю затхлим холодом. На руках вона тримала заспану Марійку, й відчувала, як перед очима все пливе. Колись тут минали її безтурботні літні канікули з бабусею Варварою: запах свіжого хліба, дух запашного сіна на горищі, повні діжки яблук у погребі. Тепер же — пилюка, павутиння, гнітючий присмак забуття.
Кирило, серйозний не за віком, першим увійшов у вітальню й відкрив вікно. Через брудні вікна в дім пробилися промені квітневого сонця, у повітрі закружляли часточки пилу.
— Тут дуже холодно, — поскаржився Лесик, обхопивши плечі руками.
— Зараз розпалимо піч, стане тепліше, — Наталя намагалася говорити впевнено. — Кириле, допоможеш мамі?
Хлопець кивнув, не підводячи очей. Він ще від учора уникав розмов, був розгубленим і мовчазним. Дитина не могла зрозуміти, чого рідний батько виставив їх із дому.
На щастя, стара піч виявилася справною. Коли полум’я почало облизувати знайдені у дворі гілки і залишки штахет, кімнату заповнило м’яке тепло, Наталя відчула невелике полегшення.
— Мамо, ми надовго тут? — озвався Лесик, розглядаючи старі пожовклі фотографії на стіні.
— Не знаю, любий, — тихо відповіла вона. — Спочатку облаштуємося, а потім подивимось.
Тієї ночі всі вчотирьох вмостилися на широкому ліжку, що лишилося від бабусі. Марійка й Лесик миттю поснули: переїзд їх виснажив.
Кирило трохи ворушився, але незабаром теж заплющив очі. А Наталя лежала з розплющеними, дивлячись у стелю. Думки крутилися навколо одного: як так сталося, що вона опинилася в цьому забутому Богом місці з трьома дітьми?
Вранці, коли молодші ще спали, Наталя вийшла надвір. Теплий квітневий вітерець ворушив поламані гілки старих яблунь, поруч із будинком стояв покручений сарай, десь далі за садом виднілися зарості бур’янів. Колодязь вкрився зеленавим мохом.
Вона обвела поглядом цей занедбаний простір, важко зітхнула й раптом мимоволі розсміялася — різко. Он воно, її нове «господарство». Наче обірваний початок іншого життя.
Перші дні минали, мов у мороці. Кожного ранку Наталя прокидалася, сподіваючись почути шум кавомашини в їхній міській квартирі, відчути присутність Андрія.
Марійка нишком питала, коли тато приїде. Наталя несміливо набирала номер Андрія, але той не відповідав. Лише раз прийшло коротке повідомлення: «У вас є все необхідне. Дайте мені спокій».
«Спокій» — думала Наталя, намагаючись приборкати сльози. Можливо, він хотів зрозуміти, чи зможе жити без них? Або ж таки позбувався сім’ї остаточно?
Кінець тижня приніс нові клопоти: грошей, які Андрій залишив, вистачало ненадовго. Потрібно було ремонтувати піч, лагодити дах, купувати продукти.
Та найважче — робота. У селі її просто не було. Декілька сусідів, зокрема галина Степанівна, радили повернутися до міста, але Наталя лише безнадійно хитала головою:
— Нікуди повертатися. Там мене не чекають.
Якось вона подивилася на занедбану ділянку й згадала, які щедрі грядки були колись у бабусі. Вирішила: якщо знайде насіння й посадить городину, зможе хоч трохи забезпечувати родину продуктами.
— Кириле, допоможеш? — запитала вона старшого, що сидів на призьбі.
Хлопець кивнув, але ані слова не сказав. Разом вони взялися прополювати величезне поле бур’янів. Земля була неораною кілька років, і працювати виявилося непросто: мозолі виступали на пальцях, а до вечора виморились обоє. За день вони «подолали» лише невелику смужку городу.
Несподівано Кирило порушив мовчанку:
— Мамо, для чого ми це робимо?
— Ми посадимо овочі: моркву, картоплю, помідори, огірки. — почала було Наталя.
— Я не про те, — зітхнув син. — Чому ми взагалі тут? Чому не повернемося в місто? Що між тобою і татом сталося?
Наталя випросталася, утираючи піт. Як пояснити дитині, що батько просто від них відмовився? Що її свекруха ніколи не приймала «невістку з села», а зараз, мабуть, радіє з того, що сина вона «звільнила»?
А може, відкрити правду про «колегу» Андрія, Вікторію, яка занадто часто з’являлася останнім часом у їхньому житті?
— Іноді дорослим треба розійтися, щоб зрозуміти, — почала було Наталя.
— Зрозуміти, чи люблять вони одне одного, — докінчив Кирило із дивовижною, як на його вік, гіркотою. — Це ж через тьотю Вікторію, так? Ту, що приходила до нас на день народження Марійки?
Наталя відчула, як забракло повітря. Невже син усе помітив?
— Можливо, — зітхнула вона. — Але тато вас любить. Він просто заплутався. Я постараюся зробити все, аби нам було добре, навіть тут.
Кирило пильно подивився на неї, потім раптом обійняв — міцно, по-дорослому.
— Ми впораємося, мамо, — твердо сказав він. — Не переживай.
Тієї ночі Наталя довго сиділа біля вікна, дивлячись на яскраві зорі. Замість відчаю відчула дивне заспокоєння, ніби ця земля наділяла її міццю для нового початку.
Відтоді щодня Наталя разом із молодшими теж працювала на ділянці. Лесик і Марійка, які ще вчора вередували й сумували за містом, тепер із захопленням тягали невеликі відерця з водою, висаджували квіти — «щоб гарно було, як у парку». За кілька днів у їхній невеличкій теплиці, яку Наталя зробила у перші ж дні, з’явилися перші паростки зелені. Це стало для всіх справжнім досягненням.
На самотню жінку яка приїхала у їхнє Богом забуте село звернули увагу усі. Несли, що могли, від молока до старого посуду. Наталя втирала сльози, дякувала.
Одного дня у вікно постукав молодик. Наталя відчинила двері і голосно запищала: перед нею стояв друг дитинства, вірний супутник в усіх іграх і шкодах. що вони робили.
Говорили довго, про все на світі:
— Наталю, не образишся? – запитав у неї, – Бабуся у мене геть старенька, більше 90-та. Вперлась, не хоче до нас у місто. Я буду платити. ти б не могла її доглянути. Просто, ти нині наймолодша жителька. Не тітку ж Ніну у 75 простити?
Спочатку бабка Ліда, потім ще чотири підопічні. Наталя тепер не мала часу і присісти, адже повинна була допомагати, мити, прибирати, носити у дім дрова. годувати худобу для своїх підопічних. Але воно того було варте. В кінці місяця вона отримала перші гроші і розплакалась від щастя.
А потім у дім своєї бабусі після розлучення приїхав Максим. Єдиний молодий чоловік у селі. Звісно, одразу отримав купу прохань про допомогу від усіх жителів.
— Нам би паркан зробити, – звернулась до нього Наталя. – Я заплачу.
Дивно, але вони не були знайомі до того, хоч були одного віку. За спільною працею багато розмовляли і виявилось, що Максим дуже хороша і добра людина.
Останні листи профілю Максим монтував уже в якості нового чоловіка Наталі. Діти не були проти. Навпаки, полюбили Максима. Він приділяв їм більше уваги, ніж рідний батько колись
Десь із городу донеслися голоси дітей:
— Мамо! Тату! Ходіть сюди! Потрібно допомогти висадити ще одну яблуньку!
Наталя й Максим переглянулися й неголосно розсміялися. Попрямували туди, де вже діти викопали ямку для нового саджанця. Земля тут і досі ховала таємниці минулого, та люди знайшли спосіб обернути їх на майбутнє.
— Перше дерево у нашому саду, – сказав Максим голосно, – Думаю, ще й ставочок варто викопати, будемо рибу розводити.
— А я мрію про корівку і поросят, – сказала Наталя, – тут скільки місця, думаю і клієнти на продукцію знайдуться.
Вони ще довго гомоніли під старою розлогою яблунею. Діти бігали поруч і голосно сміялись. Наталя ж дивилась на Максима і посміхалась тихо.
Яке ж цікаве життя. Те, що здавалось найбільшим випробуванням у житті. Ситуація, з якої вона не бачила виходу ще рік тому, виявилась шляхом до спокою і щастя.
Головна картинка ілюстративна.
