– Та в тої Гальки ніколи ладу не було! – гукала сусідка Іра вслід соцслужбі, яка прийшла перевіряти, в яких умовах мешкає Галя – одинока мама з дитиною. – Та ви без попередження прийдіть. Малий голодний по селу побирається, дивитися важко!
Пише Вісник.К.
Але її ніхто не чув. Як завжди, відзвітували, що «все добре», і поїхали геть. А трирічний Василько вже увечері стояв під магазином, просив, щоб хтось йому хлібчика дав.
Втомилися сусіди скаржитися. Бо виходило, що тільки себе гризли, а нічого не змінювалося. Нагуляла Галька Васю, і втішилася, що держава заплатить – буде за що з Петькою «святкувати». Гулянки в її домі не стихали. Як не Петька, то Стьопка приходив з іншого кутка села. Як не він – то Федька чалапав із сусідньої Антонівки. А то й усі разом. Для них знаходилося в жінки і випити і шмат хоч дешевої, та ковбаски. А синові хіба залишки від застілля перепадали. Дійшло до того, що Галя взагалі перестала готувати їсти.
Добре так: випровадила дитя на вулицю, а там хтось малого підкормить. Одежу люди зносили від своїх дітей, взуття. То Галька ще умудрялася краще за чарку по сусідніх селах загнати. Тож усе рідше сусіди стали цікавитися, що там у неї вдома робиться і як Василькові живеться.
А це десь взявся у селі пес-приблуда. Великий такий, волохатий. Спочатку люди лякалися його, бо ж виглядав, як теля. А потім зрозуміли, що собака дуже ласкавий. Правда, забрати додому його так ніхто й не захотів. Але поставили під магазином миски, і хто йшов по продукти, з дому чотирилапому волоцюзі то суп, то залишки каші чи картоплі ніс. Назвали його Бімом.
Завжди пес стрічав подорожніх, радісно махаючи хвостом. А це почалися морози – Бім кудись зник. До вечора вранішній суп у мисці перетворився на кригу, покрились льодом і шматки кинутого хліба. Не повернувся собака і вранці. Продавщиця вже у покупців стала питати, може, хтось таки пошкодував бідолаху і в свій сарай на ніч пустив. Та ніхто не знав, куди подівся пес.
– Може, хазяї за ним вернулись, пошкодували бідолаху. Чи, не дай, Боже, замерз десь під парканом, – плакала баба Оля.
Вона прикипіла до Біма всім серцем. Якби він не такий великий був, обов’язково взяла б приблуду до себе. А так боялась, що не прогодує на свою мізерну пенсію.
Балачки про пса дійшли аж до церкви. І в неділю раненько перед службою жіночки обговорювали лиш одне – де міг подітися волохань. Почула краєм вуха їх і Галина сусідка.
– Так у нашої Гальки він на порозі спить. Вже два дні. І з місця не рухне, я з вікна його бачу, – сказала Іра.
– То чи він живий, ой-ой, – сплеснула в долоні тітка Валя.
– Та живий. Він на чомусь там вмостився. Може, Галька кинула йому яку ганчірку…
– А вона вдома? Щось не видно на вулиці ні її, ні Васі, – допевнялися жіночки.
– Та нема їх, десь повіялася з хати. Диму з комина два дні не видно, – знизавши плечами, відповідала Ірина.
– То хоч пса погодуй чимось, замерзне, – просили люди Галину сусідку.
– Та добре, увечері гляну, чого він ніде не йде.
Дитя грілося під собачими лапами.
– Людоньки! Та що ж це робиться?! – Ірина лементувала на все село. – Васю, Васильку, чуєш мене?
А хлопчик вже не міг голови підняти, такий був холодний. Якби не Бім, що згорнувся калачиком навколо Васі, хлопчика давно б не стало. А так він грівся під собачою шерстю. Завдяки цьому й протримався у морози.
Побачивши жінку у дворі, Бім посунувся і жалібно заскавучав. Наче виривалося з нього людське «Рятуй…» Ірина одразу ж викликала медичку. А ще зателефонувала у поліцію:
– Якщо ви й цього разу не втрутитеся, я напишу заяву аж у Київ! Галька мало не занапастила дитини!
Василька забрала швидка. За тиждень хлопчик уже приймав у палаті гостей – мало не пів села прийшло провідати його.
А мати? Знайшли Гальку ще через чотири дні у сусідньому селі – повіялася до свого любаса. Що залишила на вулиці сина, вона навіть не пам’ятала.
***
Минули роки.
– Тьоть Ір, а можна я вас буду називати мамою? – запитав Василько.
– Я ж не мама тобі, ти знаєш, – зронивши сльозу, відповіла жінка.
– Так, як ви, мене ще ніхто в житті не любив, – серйозним тоном відповів на це Василь. – То можна? Мамочко…
Ірина міцно обняла дитину. Бо давно вже він їй став рідним. Дарма, що офіційно йому – лише опікун.
Автор: Наталія КРАВЧУК.
Фото ілюстративне.
