Треба було бачити обличчя мого брата коли я сказала, що я не буду відмовлятись від своєї частки спадку. прямо для нього то така новина була, ніби я не така сама дитина своїх батьків, як він.
Не посоромився присутніх. що прийшли із мамою попрощатись, прямо там, при священику почав голосно своє невдоволення висловлювати. ще й з якогось дива квартиру мою до усього приплів.
Батьки мої пішли у засвіти досить таки літніми людьми. Мені нині 69, а тато із мамою за дев’ятий десяток прожили. Хтось каже, що хороша спадковість, а я вважаю, що причиною є спосіб життя. мої батьки усе життя викладачами у ВУЗі були. Ніколи фізично не працювали, усе що мали, вони заробили своїми знаннями.
Батьки мої усе своє життя прожили дуже гарно. Ще коли ми малі були тато мій отримав гарну, простору квартиру в історичній частині міста.
Будинок був старим і двокімнатна квартира там як моя трикімнатна, ще й два величезні балкони, на яких весілля гуляти можна.
Так ось, коли мами моєї не стало я звісно ж приїхала попрощатись. ми саме стояли тихенько коли її відспівували, як я почула тихий шепіт братової. Вона зі своєю знайомою обговорювала подальші перспективи житла моїх батьків. навіть, ціну назвала і сказала, що має гарних покупців з якими уже про все домовлено.
Я дуже здивувалась і запитала, чому мені ніхто нічого не повідомив. адже ж я теж стану власницею цієї квартири, як і брат мій. Це почув брат і прямо там, при всіх людях. перебивши відправу почав говорити, що я нічого не отримаю і що марні мої сподівання. Мовляв у батьків завжди була мова про те, що квартира ця синова, адже ту в якій я живу свого часу вони мені придбали.
Треба вам пояснити все детально з тим житлом моїм. Колись мій брат, як Чорнобилець від держави зміг отримати квартиру у Вишгороді – трикімнатну. Там вони із невісткою не прожили довго, адже містечко те їм категорично не сподобалось. та й брат мій чудив і часто за комір заливав. Тоді братова узяла дітей і переїхала в село до батьків, а брат за нею подався. Оскільки я ще тоді свого житла не мала, то тато із мамою ніби як братову квартиру мені подарували віддавши йому за неї свої накопичення. тобто ніби як придбали у нього ту квартиру для мене.
То було багато років тому. брат за ті гроші придбав дві однокімнатні в столиці, досі їх здає і у вус не дме. Живуть вони у селі, ніхто ніколи із них не говорив що хочуть у місто повернутись, навіть племінники мої у тому ж селі одружені і дітки їхні там ростуть.
І от мій брат чомусь собі надумав, що справедливо буде, якщо я відмовлюсь від своєї частки спадку на користь нього. Мовляв, тато і мама мені вже квартиру купили, а от йому їхня дістатись повинна.
Я ж не розумію у чому суть його претензій. Йому його житло даремно дісталось. Він у селі має дім гарний і куплений він був за гроші моїх батьків, які вони ж йому за квартиру віддали. то чого це я маю відмовлятись від того, що належати мені повинно?
У нас із ратом усе життя були гарні відносини, тому мені особливо неприємна була ота сцена. Я не розумію, звідки у нього ця жадібність? Мені батьки допомогли із житлом і йому також. Ну хіба ж я винна, що вони у місті жити не захотіли?
Та й до чого тут узагалі події сорокарічної давнини? Відтоді вже скільки води збігло.
Брат думав, що я відступлю. але ні. я стоятиму на своєму і піду до останнього. Це не я – він почав.
Хіба я маю свого позбутись тільки тому, що він собі надумав, що так буде справедливо?
Євгенія О.
Головна картинка ілюстративна.
