Ну ось все й скінчилось навіть не розпочавшись. Марина дивилась у дзеркало і вкотре повторювала собі:
— Це була лишень пригода! На що ти сподівалась? Він тобі нічого не обіцяв.
Вона розуміла це… але. Десь глибоко в душі жевріла надія. Можливо, він усе ж зателефонує. Можливо оті карпатські ночі не були казкою і значать для нього те ж, що і для неї.
Але дні змінювались тижнями, а тижні місяцями. Маринка вже давно видалила його номер лиш одне фото з багатьох спільних чомусь залишила. Тут він був таким, як вона його хотіла для себе запам’ятати: веселим, красивим блакитнооким блондином. Він так ніжно її пригортав. Вона кохала його, хоч і не хотіла собі у цьому зізнаватись.
Він був їхнім інструктором. Марина саме закінчила інститут туризму і вони з однокурсниками однією великою дружною компанією поїхали в Карпати на два тижні. Гори, смереки, зорі і блакитні очі Владислава.
Ще через місяць Маринка відчула що щось з нею не так. Чорний хліб, шматок добре прокопченого сала і гірчиця, ось що стало основою її раціону:
— Ой, Маринко, здається ти мамусею будеш! – якось між іншим кинула подруга з якою винаймали квартиру в столиці.
Маринка навіть не здивувалась – навпаки. Вона ніби знала, що часточка зоряних ночей і хмільного повітря Карпат повернулась разом із нею в столицю.
Мама зраділа і обіцяла допомогти, на роботі поздоровили і запевнили, що її стан не вплине на відношення до неї. Все складалось так, ніби так і повинно було бути.
Маринка щасливо обіймала свій уже кругленький живіт і найбільше у світі хотіла поділитись радістю з Владиславом. Але його номер вона видалила, а він… Він так і не зателефонував із дня прощання жодного разу. Маринка не маленька – вона все розуміла.
Сина вона теж назвала Владиславом. Ну а як інакше, адже малюк був викапаний татусик: блондин з блакитними очима. Справжній богатир на світ з’явився – 45 сантиметрів і під п’ять кіло. Маринка пригортала малого до себе і посміхалась, віднині її Владислав завше буде з нею.
— Ти поглянь, – сказала медсестра під час чергового огляду, – Який красень до вас проситься! Погляньте на нього, я таких і не бачила.
На підвіконнику сидів білий мов сніг голуб. Він був і справді неймовірно гарним – витонченим і якимось ніби не з цього світу. У Маринки щось обірвалось всередині, сльози потекли самі собою:
— Владику, ти?
Три дні поки Маринка приходила в себе після появи малюка голуб щоденно прилітав до її вікна. Дівчата, що лежали поруч крутили пальцями біля скроні, а Маринка ж розмовляла з тією птахою, мов з живою. Навіщось показувала їй малюка і все повторювала:
— Це наш син, Владику! Наш син!
На виписку прийшли друзі і колеги. Було багато повітряних кульок квітів і привітань. Усім після нескінченних тривог, втрат і сірого сьогодення хотілось свята і надії на краще. Усі плакали обіймаючи новоспечену матусю, благословляли нове життя, яке попри всі невзгоди таки прийшло у цей світ і тихо сопіло закутане у мамину турботу і огорнуте любов’ю ще поки зовсім незнайомих людей.
— Маринко! – несміливо підійшла до дівчини незнайомка. – Пробач, ти мене не знаєш… Я мама. Мама Владика. Він військовий, – жінка не могла і слова мовити лиш ковтала сльози, – Пробач, але він просив сказати, що якщо його не… – вона так і не змогла закінчити розплакавшись.
— Я знаю, – мовила Маринка ніжно обіймаючи незнайомку рукою, – Я зрозуміла, відчула. Він приходив до мене. Він знає, що в нього син, він бачив його.
Дві жінки обійнялись. А високо в небі над ними літав білий голуб. Підіймався все вище і вище, доки не розчинився у яскравому світлі Божого воїнства.
Анна Корольова.
19,08,2022
