Три роки тому я повернулась із Італії. там я була заміжня, чоловіка мого не стало і я повернулась. Звісно, приїхала я далеко не з порожніми руками і якийсь раз я про те, скільки маю на рахунку сестрі своїй проговорилась випадково.
Майже п’ятнадцять років я була дружиною Маріо. Хоч і відмовляли мене дівчата наші заміж іти за значно старшого італійця. Але я ні дня про своє рішення не пошкодувала.
Ото і життя я побачила, доки дружиною його була. Дуже уважний, добрий. Так, менталітети у нас геть різні були, але ми навчились з цим миритись і жити. Інколи і посуд по квартирі літав, але все це лиш скріплювало наші стосунки.
Три роки тому мого Маріо не стало. Він був єдиним сином у своїй родині і дітей не мав, тож я успадкувала усе його майно. Хтось скаже, що мені пощастило, але краще б він був живим, бо я й досі не можу оговтатись від його втрати.
Вирішила тоді, що не хочу залишатись в Італії. Уладнавши усі питання я повернулась в Україну жити. тут у мене рідні люди – сестра, племінники, а там я сама, мов палець. Звісно, я часто їжджу в Італію по справам, інколи місяцями там живу, але нічого кращого ніж рідний Київ і мій Поділ я ніде в світі не знайшла.
Якось я своїй сестрі у пориві відвертості розповіла про те скільки насправді у мене є коштів. Діток я не маю і мамою вже точно не стану, тому сестра є дина рідна мені людина. Не минуло і тижня, як до мене на гостину прийшла сестричка зі своїм чоловіком. Виявилось. що у них до мене розмова дуже серйозна.
Моєму старшому племіннику скоро двадцять вісім виповниться. Він жонатий, молода сім’я проживає коло сестри моєї нині. Винаймали деякий час квартиру, але нині не в змозі оплачувати. так от, просить сестра аби я позичила досить таки велику суму на те, щоб вони придбали квартиру йому. Мовляв поруч неї продається хороша квартира і вони тоді усі поруч житимуть:
— Вони у тебе все одно лежать без діла. та й щомісяця тобі прибуває і прибуває на рахунок. за три життя не витратиш скільки. Нам усім разом тісно, та й молоді повинні окремо жити. Ти нас виручи, а ми тобі згодом усе повернемо. Частинами, звісно, ми ж не такі заможні, як ти.
Мене щиро вразили слова сестри. Не саме те, що вони прийшли з такою ідеєю, а от її формулювання. Якась така чи то зневага, чи заздрість. Я й сама думала, що варто племінникам житло придбати, але не трикімнатну, а значно скромніші квартири їм придивлялась. А тут таке.
Не знаю. що робити. Гроші у мене є і від мене не убуде, але тут в іншому справа. Я не хочу псувати відносини із сестрою. Бачу, що почуте уже вплинуло на наші стосунки. Тепер, ніби як вона на мене ображена, бо я маю стільки і з нею не ділюсь. Чи як вам це пояснити.
Шкода, мами нашої немає. Вона б дала слушну пораду.
Зараз мені сорок і я розумію, що власних дітей не матиму вже – не той вік.
То що робити? Допомогти племіннику, чи все ж не варто? А чи не зіпсую я тоді стосунки із ріднею свлоєю відмовою?
Підкажіть, як би ви на моєму місці вчинили.
18,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
