fbpx

Тримаючи дев’ятирічну Люсю за руку, спересердя кинула двом молодицям, які прискіпливо роздивлялися дівчинку: — Ну, чого дивитися? Не можете здогадатися від кого? То подивіться на своїх дітей — чи не схожі, бува, на мою Люсю?

Люди думають, що будуть щасливі, якщо переїдуть в інше місце, а потім виявляється: куди б ви не поїхали, ви берете з собою себе.

Людмила, або Люся, як усі її називали, була моєю найкращою подругою дитинства. Вона гарно малювала, і я завжди зачаровано спостерігала, як дівчина розводить олійні фарби, як уміло поєднує кольори. Що й казати, був у Люсі природний дар, але… Після закінчення школи не пройшла за конкурсом в інститут мистецтвознавства і, вочевидь, розчарувалась у малюванні. Але в село не повернулася — осталася в столиці й влаштувалася працювати. Та й що її чекало в селі? Довгий город, під шістдесят соток, та одинока мати, яка з ранку до вечора маячіла білою хустиною поміж круглоголовими соняшниками і стеблистою кукурудзою.

Тітка Ганя наpодила Люсю поза шлюбом. У ту пору, коли вона дівувала, хлопців мало було: багато хто не повернувся з вiйни, а ті, хто повернувся, парубкували недовго. А Ганя до того ж мала від наpодження вaду: одна нога була коротшою. Так і залишилася без пари.

Отож знайшлась у неї дівчинка, і ніхто не знав, хто її батько. Та й кому була потрібна та гірка правда? Напевно, лише сільським кумасям, які, дивлячись на малу, сперечалися, на кого ж вона схожа?

Якось тітка Ганя не витримала і, тримаючи дев’ятирічну Люсю за руку, спересердя кинула двом молодицям, які прискіпливо роздивлялися дівчинку:

— Ну, чого дивитися? Не можете здогадатися чия? То подивіться на своїх дітей — чи не схожі, бува, на мою Люсю?

Жінки перелякано перезирнулись і швиденько розбіглися.

А Люся через кілька років уже стала матері за помічницю — мабуть, у цьому жінка й убачала своє щастя. Та й чи замислювалася взагалі, в чому його сенс? Вона не могла жити без свого господарства, в якому були кури, гуси, корова з телям, поросята; милувалася своїм упорядкованим, доглянутим городом, де влітку похитувались від легенького вітерцю сизоголові маківки серед картопляних і бурякових рядків, а восени світилися жовтими боками, неначе добре вгодовані кабани, гарбузи. Тітка Ганя всьому давала лад.

Здавалося, що й спати не лягала, бо тільки-но розвиднялось, як вона вже на городі — згинається й розгинається, витре спітніле чоло фартухом — і знову до роботи.

Люся навідувалася зі столиці, допомагала матері навіть тоді, коли мала вже свою сім’ю. Дочекалася тітка Ганя й онуків! Та роки відібрали силу, проклали глибокі борозни на її обвітреному обличчі, заплутались сивиною у колись чорних косах і постали перед нею самотньою старістю…

* * *

Її хата сиротливо біліла стінами, плакали росою порожні вікна, навхрест забиті дошками, а осінній пронизливий вітер зривав останнє листя з тополі й здіймав курявою над подвір’ям. Поїхала тітка Ганя жити до Люсі у столицю. Наостанку прощалася із сусідами, вибачалася за прикрощі, яких, може, комусь завдала, а потім враз засвітилася усмішкою і заспівала: «Я звідси не поїду, кохання не залишу».

Хтозна, що у неї тоді на гадці було — може, передчуття якесь. Бо минула зима, і щойно розтанув сніг на чорній ріллі, як вона знову з’явилася на своєму подвір’ї. Маленька, із глибоко запалими очима і скорботною складкою там, де колись ховалася лукава усмішка, вона зірвала з вікон прибиті дошки, відчинила навстіж двері в хату і голосно заплакала.

Позбігалися сусіди, почали розпитувати, що сталося, а вона сиділа на стільці, склавши сухі руки на грудях, і говорила:

— З радості я плачу, що нарешті вдома. Не поїду більше до того Києва! Не подумайте, Люся мене не ображала і зять шанував, навіть мамою називав… Але ж, люди добрі, як на такій висоті жити?! Дев’ятий поверх! Вниз боюся дивитися, голова паморочиться… А так людей хотілося бачити, побалакати з ким-небудь… Село весь час мені снилося. Ні, тепер я звідси — ані кроку…

… Влітку в тітки Гані знову зеленів город: квітчалася білим та бузковим цвітом картопля, гуділи бджоли над грядкою з огірками, тяглися до сонця соняшники. А між тим буянням – одинока рухлива постать. Зігнеться, розігнеться…

Автор  – Тамара ГРАМАРЧУК, місто Гайсин Вінницької області.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

За матеріалами – Українське Слово.

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page