fbpx
Історії з життя
Тривожно калатало серце. Вона думала: через довгу розлуку. На автостанції сказали: автобуса не буде – зіпсувався. Доберуся якось, подумала. Доїхала іншим автобусом до райцентру. Звідти до села – недалеко. Пішла зупиняти попутній транспорт. Водій «Жигулів» також спішив. Проте дівчину погодився підвезти.

Марія любила порослу травою і петровими батіжками межу. Саме так іменували ці квіти дідусь з бабусею. Скромні, голубенькі, на тоненьких ніжках. Бабуся казала: вони можуть лікувати. Маленька Марійка скаржилася петровим батіжкам на розбиті коліна і покусані комарами руки. Легенький вітерець гойдав квіти, а малій здавалося, вони відповідають: «Так-так…».

– Марусенько, – сказав якось дідусь, – якщо тобі колись буде зле, не будеш знати, як повинна вчинити, повернись на нашу межу. Хоча б подумки. Земля і порадить, і розрадить. Люди кажуть: на землі правди нема. Не вір. Вона є. Та її не шукають. А хто не шукає правди на землі, годі її шукати на небі.

Вона пам’ятає, як ридала на межі і тулила до вуст прохолодні пелюстки. Славко, Славчик, хлопчисько з очима чорних стиглих черешень. Її перше велике кохання і перша велика зрада.

На дискотеку до їхнього клубу сходилася молодь з навколишніх сіл. І цьому було дві причини. Перша: у селі – нова завклубом. Молода. Незаміжня. Гарна. Друга: кіномеханік. Він міг «не крутити» кіно, аби лише хлопці та дівчата скинулися «для плану».

Славко приїхав до клубу на новенькому мотоциклі, чим у багатьох викликав зацікавлення. Хлопці розглядали мотоцикла з подвійною заздрістю. По-перше, не кожен міг собі дозволити таку розкіш. А, по-друге, дівчата заглядатимуть за хлопцем із сусіднього села, ігноруючи місцевих парубків.

– Ще один залицяльник для завклубихи, – зітхнули дівчата.

Завклубиху Вікторію місцеві дівчата недолюблювали. Хлопці кликали її Вікою. Натомість, своїх юних односельчанок – Леськами, Таньками, Юльками… І, звісно, стріляли очима у бік дівчини. Крім того, Вікторія народилася в райцентрі. Хоча райцентр – не столиця, але все-таки місто. Вікторія вважала, що неймовірно ощасливила село та підстаркуватий клуб своєю присутністю. І не забувала щоразу нагадувати: затримуватися тут довго наміру не має.

Славко не помітив жадібних поглядів Віки. Він вибрав її, Марію.

Скільки часу минуло, а вона пам’ятає… Найсмачніша вода у його криниці. Чистий трунок, у якому таївся заворожений спокій. Коли він відсунув з цямриння дерев’яну ляду, в криницю посипались заспані зорі. Він виловлював їх старим відром і зливав їй на руки. Вода приємно холодила душу і тіло. Це пізньочасся, що дарувало їм паростки чогось недомовленого, шалено бажаного, прибігає у спогади, аби розворушити те, чого вже ніколи не буде…

Вони ховалися у тумані, що стелився над безіменною річечкою. Бродили польовими дорогами. Шукали серед Галактик зірку долі. Смакували опівнічними яблуками у його саду. Будили ранніх півнів шепотом і цілунками…

Сиділи на її межі і на мольберті ночі малювали майбутнє…

Навесні Славко йшов до армії.

– Дочекаєшся? – запитав Марійку.

Вона простягнула біленьку хустинку, в якій був маленький клаптик паперу. І три слова: «Люблю, чекаю, пиши».

Два роки через віддаль і розлуку літали конвертики щастя. Ще трішки, ще кілька місяців, ще місяць, ще кілька днів… Марійка пошила нову сукню. Кольору неба і петрових батіжків. У ній зустрічатиме Славка.

Він мав приїхати в суботу. Аби не спізнитися, Марія вирішила у п’ятницю, після останньої пари в інституті, поїхати додому.

Тривожно калатало серце. Вона думала: через довгу розлуку. На автостанції сказали: автобуса не буде – зіпсувався. Доберуся якось, подумала. Доїхала іншим автобусом до райцентру. Звідти до села – недалеко. Пішла зупиняти попутній транспорт. Водій «Жигулів» також спішив. Проте дівчину погодився підвезти.

Той поворот вважали небезпечним. Водії, зазвичай, пригальмовували. А він летів. Його чекали нагальні справи. «Боже, чому так бoляче?», – встигла подумати Марія…

– Налякала ти нас, красуне, – почула Марія. – Відкривай, відкривай очі.

– Я?..

– В лікарні ти, дівчино. Все гаразд. Я – твій лікар.

– Водій…

– Нема його…

– Де Славко?

– Твій солдат? Приходив. І завтра прийде. Не хвилюйся.

Марію добряче потовкло. Час і терпіння – головна медицина. Так сказав лікар.

– Будеш, красуне, бігати, танцювати, радіти. Але мусиш боротися. Мусиш перемогти біль. Хочеш плакати? Плач, кричи, аби ставало легше, – розраджував лікар.

Коли зайшов до палати Славко, Марії захотілося. Щоб її не стало. Вже! Негайно! Він став ще вищим, гарнішим, змужнілим. А вона?

Немічна…

Він гладив її волосся. Цілував руки.

– Не хвилюйся, маленька, ти чекала на мене два роки. Тепер – моя черга чекати.

Знову тривожно калатало серце. Щось хотіло сказати. Марійка не почула. Як тієї п’ятниці…

Леся, Марійчина подруга, традиційно приносила купу сільських пліток. Вона вміла розповідати їх дотепно і, як сама зізнавалася, смачно.

– Славко до клубу приїжджав. Він…

– Не мовчи, Лесю.

– Він… нічого. Трошки побув і поїхав.

Через день Славко навідав Марійку. Про клуб – жодного слова. Вона – також. Казав, почав шукати роботу. Наступного року хотів би піти вчитися. Марійці ж «світила» академвідпустка.

Славко знайшов роботу у райцентрі. На заводі. Казав, там обіцяли дати скерування на навчання.

Лікар порадив батькам повезти доньку до моря, аби набиралася сил, емоцій. Рідна Марійчина тітка, материна сестра, мешкала на Півдні. Вирішили: треба їхати. Тітка майже кожного літа забирала племінницю до моря. Марійка була її улюбленицею.

– Скільки треба, стільки будеш в мене жити, – сказала тітка в телефонній розмові. – Додому, серденько, поїдеш, як нова.
Леся і Славко прийшли провести Марійку.

– Я буду писати тобі про все-все-все, – не вгавала подруга.

– І я, – додав Славко.

– Ми будемо тебе чекати. Повернешся і відразу до клубу – на танці, – щебетала Леся. – Ой, Марійко, я вже сумую за тобою.

… В одному з листів Леся написала, що Вікторія розрахувалася з роботи. Тепер у селі новий завклубом. Iз сусіднього села. Любить з місцевими парубками чарку перехилити. Після цього влаштовує танці під баян.

Від Славка листи приходили зрідка. Писав коротко, мовляв, втомлююся на роботі. А у вихідні треба в селі батькам допомагати.

Згодом не стало жодної звісточки. Марійка запитувала Лесю: чи бачила Славка? Що трапилося? Подруга відповідала: не знаю, не бачила, нічого не чула.

Додому Марійка повернулася навесні. Тітка слова дотримала: племінниця виглядала гарною, здоровою.

Увечері вихором на подвір’я влетіла Леся.

– Марійко! Ти здорова! Слава Богу! Я така щаслива…

– Лесю, що зі Славком?

– Розумієш, я не хотіла писати тобі… Славко… Він через тиждень одружується. З Вікторією. Вона розрахувалася з клубу заради нього. Я не знаю, яким чином Віка зманила Славка. Я зустріла їх недавно в райцентрі, на вулиці. Хотіла поговорити. Але Віка… Вона сказала, аби ти забула про існування Славка. І мені дісталося.

– А він що?

– Мовчав.

– Я ж тоді ради нього поспішала. Ради нього…

Марія не могла заснути. Яке спання, коли в душі стільки образи?! Тихенко вийшла з хати. Присіла на межі.

– Життя без кохання – ніщо, – шепотіла петровим батіжкам. – А той чоловік, водій, може, він був щасливий. Може, його не дочекалася кохана дружина. Там повинна була залишитися я… я…

– Ходімо, доню, до хати. Може, тебе не одна, а дві біди минуло.

Марія запам’ятала ці слова на все життя. Материнське серце правду казало.

Із тих пір минуло два десятки літ. Марія після закінчення навчання залишилася працювати в обласному центрі. Зробила кар’єру. Влаштувала особисте життя. Леся (назвала доньку на честь подруги) – красуня і розумниця – скоро закінчуватиме школу.

Молодшому Ігорчику – тринадцять. Чоловіка всі, і в тому числі Марія, називають тато Олесь. Бо дмухає на своїх дівчаток і синочка.

Уже вкотре зателефонувала подруга:

– Марійко, коли ми тебе дочекаємось? Бери свою челядь і приїжджай на вишні-черешні.

– У наступні вихідні.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

Леся тепер мешкала у райцентрі. Збудували там з чоловіком хату. Марія любила їздити до Лесі на гостини. По-перше, хата неподалік лісу. По-друге, Лесин чоловік працює лісничим. У дерева закоханий, жартує Леся, більше, аніж в рідну дружину. У їхньому саду стільки всього смачного!

– Хто піде в магазин? Цукор закінчується, а вареників з вишнями всі хочуть, – гукнула Леся з порога.

– Не я! – це Лесин молодший син Миколка.

– І не я! – а це – старший Павло.

– Ми пасемось в малинах, – відповів за себе і за сестру Ігорчик.

Чоловіки зробили вигляд, що не почули: жваво говорили про сад-ліс-город.

– Доведеться виручати, – пожартувала Марія.

Коли виходила з магазину, на неї налетів нетверезий чолов’яга.

– Ма… Марія? Сто пудів… Марія, – перегородив дорогу незнайомець.

– Ви… ти… Славко?

– Славко, Славко. Впізнала. Звиняй, я тут трохи того… перебрав. Нині субота. Можна. Треба.

Ну, чому не запитуєш, як я живу? Зле живу…

– А Вікторія?

– Віктоооорія… Вона життя тобі, ні, мені, нам зіпсувала. Я хто? Трудяга! А вона? Пані! Я їй гроші, я все для неї, а вона… з чужих ліжок витягував. Ти пробач мені. Ні, не треба мені пробачати. А знаєш, давай за зустріч. По сто грам. Я маю чвертку.

– Я не п’ю, Славку.

– А я п’ю! І буду пити! А ти гордуєш. О, мій товариш іде. Гей!..

Марія кинулась геть.

– Лесю, я зустріла Славка. Він…

– Був п’яний.

– Ти знала?

– Знала. Не хотіла тобі розповідати…

Їй снилася межа, всіяна петровими батіжками. Немов маленький клаптик неба загубився на землі. Марія щось розповідала квітам. «Так-так…», – шепотіли вони, гойдаючись від подиху легенького вітру.

– Прокидайся, Марійко, я малини тобі назбирав, – Олесь простягнув повні пригорщі запашних, вогких від вранішньої роси, ягід.
Вона припала до його долонь. На малини скотилися солодкі сльози щастя.

автор: Ольга Чорна

Читайте також: Дуже смачний шашлик прямо в духовці! Весь секрет в маринаді

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook