– Дівчата, ну куди? Я й так нічого не встигаю: ні прибрати, ні уроки вивчити з дітьми, мені б просто пів годинки подрімати!
– На тім світі виспишся! Та скільки можна? Ну пішов від тебе твій. То знайди собі чоловіка для душі.
– Дівчата, коли? У мене нема часу бігати на ці побачення, в мене кожен день, мов день Бабака.
– Тому ми все за тебе вирішили!, – сказала Юля, – це колега мого чоловіка, він холостяк, сорок років, своє авто і квартира, ти маєш лише прийти.
– Ну, навіщо ви так? Мені ж треба щось купити одягнутися, піти постригтися, манікюр, то все гроші, а у мене лиш дві тисячі лишилося до зарплати і то треба молитися аби не було ніяких зборів у школі.
– Ми все розподілили, – каже Юля, – я тобі даю одяг, а Марта тебе фарбує, на манік вже якось нашкреби.
– Ви що? Як на себе витратити п’ятсот гривень?
– Ну, вже розщедрися, – засміялися подруги, наче я жартувала.
А я не жартувала, бо виділити на себе таку суму, то я маю натомість щось собі урізати. Однозначно, відмовитися від кави я не можу, тому прийдеться знову відкласти похід до стоматолога.
Але далі і вирішила, що можу собі легко сама зробити манікюр, поки перемила посуд, то кутикула розм’якла і я її гарненько почистила, нанесла прозорий лак і наче з салону. Правда потім задерки будуть, але ж не одразу.
І ось настав той день, я мов та нова копійка, боялася й дихнути в тій всій красі аби не порвати плаття, замовила лише салатик аби плаття не розійшлося і так мило усміхаюся, бо ж грошей на стоматолога стало!
Як на мене, то я сподобалася Віктору, він не потів над рахунком, бо я все скромно замовила, чесно.
Але він мене провів додому і більше не телефонував.
Я не хотіла нічого дівчатам казати, бо що вони мені могли порадити?
Аж тут Юля організовує зустріч, дивлюся на неї і бачу, що очі у неї червоні, але не можу зрозуміти, бо лице радісне.
– Що таке?
– Оксано, я не знаю, як це сказати, я вже який день без сміху не можу про це навіть подумати, – зареготала вона.
Коли віддихалася, то розповіла, що Віктор жалівся її чоловікові, що він йому якусь фіфу привів:
– Я таку дорогу жінку не потягну, – отак йому сказав.
Вже тут ми всі по підлозі котилися.
– Тому, Оксано, я не знаю, чи розказувати йому, що ми тебе збирали по ниточці?
– Ні, Юлю, не кажи. Я такого кавалера ще можу мати, а от почуватися дорогою жінкою, то навряд.
А ви як би вчинили на моєму місці? Зізналися чи ні?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
