Нарешті, тиша. Я повільно опустилася на диван, на те саме місце, де щойно сиділа Катя, відчула, як важкість спадає з моїх плечей. Рука все ще трохи тремтіла після нашої “розмови”. Гучний стукіт дверей, що зачинилися за нею, був не просто звуком – це був фінальний, різкий акорд, що ознаменував кінець нашої двадцятирічної дружби.
Я саме розмірено пила каву, занурившись у читання, коли двері моєї квартири розчинилися з такою силою, що я аж підскочила на стільці.
– Де він? – гримнув голос Катерини, сповнений люті та паніки.
Я, з кавою в руці, застигла на порозі вітальні, а Катя вже діяла. Вона відсунула мене, не звертаючи уваги на моє здивування, і кинулася всередину, її погляд шалено бігав по кімнаті.
– Катю, що трапилося? – ледве промовила я, поспішаючи за нею.
Катерина тим часом обшукувала кімнату, нахилившись і зазираючи навіть під меблі. Це було неймовірно.
– Кого ти шукаєш? – вражено спитала я.
– Відповідай прямо: він тут був?
– Хто саме?
– Степан!
– Степан? – повторила я, намагаючись впорядкувати свої думки.
– Так, мій чоловік!
– І чому ти вирішила, що він може ховатися у мене? – Я була щиро здивована її абсурдною заявою.
– Тому що він пішов! Розумієш, він просто пішов! А потім подзвонив і сказав, що якщо я його шукатиму, то знайду в однієї з моїх подруг. А в мене, крім тебе, нікого не залишилося, – Катерина, нарешті, знесилено опустилася на диван. Вона уважно подивилася на мене. – Значить, його тут немає… Ти абсолютно впевнена?
– Абсолютно, Катю, впевнена! – Я сіла поруч, поклавши руку на її плече. Вона тремтіла. – Ти мене налякала. Невже він нарешті вирішив піти?
– Що значить «нарешті вирішив»? – Катерина здивовано подивилася на мене. – Ти що, чекала цього?
– А хіба ні? – Я знизала плечима. – Хіба ти не бачила, що ви живете, а ти ним керуєш, чи, радше, наказуєш.
– Що ти маєш на увазі? – її брови підскочили. – Ти мене зовсім не розумієш! Це я з ним мучилася! Це мені доводилося тягнути на собі весь його світ. Від вибору автомобіля до шкарпеток – я вирішувала все. Я перетворилася на його няньку.
– Ось саме, – погодилася я. – А він? Він взагалі був чоловіком у цих стосунках? Ти його постійно контролювала.
– Що?! Чому ти так думаєш? – її обличчя виражало повне нерозуміння.
– Бо ти зробила з нього кімнатну рослину, яку треба постійно поливати і виховувати. Навіть при гостях ти його постійно публічно сварила. «Степане, це жирне! Степане, це тобі не личить! Степане, поїдемо до моєї мами, а ти навіть машину не заправив!» Ти ніколи не думала, що така поведінка може ображати його гідність?
Катерина раптом голосно, різко засміялася.
– Кого? Його? Ображати? – вона ледве стримувалася. – Маріє, ти що, забула? Він завжди був таким м’яким.
– Тоді навіщо ти вийшла за нього заміж, знаючи його характер?
– А для чого? Щоб зробити з нього людину, якою можна керувати. Це єдиний спосіб жити. Якщо ти даси чоловікові волю, він одразу зруйнує сім’ю, фінанси і все інше. Жінка має тримати кермо.
– І ти думаєш, чоловікам подобається, коли їх перетворюють на пасажирів?
– Звичайно, подобається! Це ж зручно! Він знає, що я його завжди врятую. Це вигідно. А він, бачиш, навіть не зміг гідно піти. Втік, як дитина. Поки я була на роботі, зібрав свої речі, а потім, як боягуз, подзвонив: “Я йду, це назавжди”.
– Катю, а може, варто поглянути на себе? Можливо, це твоя провина? – Я спробувала бути максимально м’якою, але це було важко.
– Припини, Маріє! – Катерина закричала. – Ти нічого не тямиш у стосунках! Я хоч чоловіка маю! До того ж, він ніколи мені нічого не говорив! Він був абсолютно задоволений!
– Ні, не був, – наполягла я. – Ти помиляєшся.
– Звідки ти це взяла?
– Це було видно по ньому. По його очах, по його мовчазній згоді.
– І що там було видно?
– Що він терпів твою поведінку тільки тому, що кохає тебе. Точніше, кохав.
– Кохав? Ти що, натякаєш, що він мене розлюбив?
– Схоже на те. Інакше б не пішов.
Її погляд раптом змінився. Підозра спалахнула, як блискавка.
– Послухай, звідки ти знаєш про його почуття? – Катерина підозріло примружилася. – Він що, тобі це розповідав? Він тут був?
– Ні, чому ж тут? Я просто давно розуміла, що це станеться.
– Ах, розуміла? – вона різко підвищила голос. – А може, це ти його намовила? Га? Сам би він ніколи не наважився піти від такого комфорту. Це ти йому нашептала, що я погана?
Мене захлиснула хвиля обурення.
– Катю, не смій так говорити. Це образливо.
– Образливо? – вона засміялася. – А ти, виявляється, негідниця! Замість того, щоб мене підтримати, ти цього слабака жалієш! Я впевнена, він десь тут, ти його переховуєш!
– Досить, Катерино! – Я підвищила голос. – Якщо ти мені не віриш, можеш обшукати кожен куточок. Але після цього ти залишиш мою квартиру!
– Ти мене виганяєш?
– Я прошу тебе піти. Коли ти заспокоїшся, ми зможемо поговорити.
– От і вся твоя дружба! – вигукнула вона. – Стривай… Але він сказав, шукати у подруги. Якщо не в тебе… Хто в мене ще залишився?
– У тебе було багато подруг, Катю. – Я відчула, як від втоми важчає голос. – Багато. Але ти посварилася з усіма, крім мене. І ти знаєш причину.
– Ах, мовчи! – вона роздратовано махнула рукою. – Я правильно зробила, що з ними розійшлася! Ось бачиш, мій Степан втік до когось із цих змій. Вони, напевно, постійно намовляли його на мене. І ти, напевно, теж! Я його лише привела до тями, а ви… А він… Але нічого! Я його знайду і поверну! Він нікуди від мене не дінеться!
Катерина різко піднялася, не попрощавшись, і вилетіла з квартири.
– Ну от і все… – сумно сказала я в порожню тишу, коли двері зачинилися. – Ми більше не подруги.
Я зібрала себе докупи, заварила собі чай – міцний, з м’ятою. У голові гуділо.
«Я його змушу знову полюбити мене!» – її останні слова лунали, як вирок. Вона все ще не розуміла, що кохання не підкоряється наказу.
Я згадала всі її “колишні” подруги: Ліля, яку вона вигнала через критику її ремонту; і Софія – єдина, хто сміливо заперечувала Каті, а тому була в найбільшій немилості. Софія була психологом і могла допомогти Степану, якщо він справді шукав допомоги, а не просто притулку.
Я відчула, що маю діяти. Я більше не зобов’язана Каті. Я набрала Лілю.
– Лілю, привіт. Це Марія.
– Маріє? Яка несподіванка! Що трапилося? – Ліля була здивована.
– Степан пішов від Катерини. Вона щойно була в мене. Шукала його. Сказала, що він у когось із подруг.
– Нарешті! – зітхнула Ліля. – Я сподівалася, що це станеться. Ти нічого не знаєш? Вона зараз піде шукати винних.
– Думаю, вона піде до Софії. Пам’ятаєш, як вона її шпетила?
– Софія? Можливо. Вона єдина, хто міг йому дати не просто дах, а справжню пораду.
– Я їй подзвоню. Не хочу, щоб Катя влаштувала у неї таке ж шоу, як у мене.
Я поклала слухавку, відчуваючи дивну рішучість.
Я знайшла номер Софії.
– Софіє? Привіт, це Марія. Я знаю, що давно не дзвонила, але… у мене є важливе попередження. Катерина зараз шукає Степана, і вона вважає, що ти можеш знати, де він.
Софія мовчала. Потім відповіла тихо:
– Я розумію, Маріє. Дякую за дзвінок.
