І про цю дівчину, яка живе на третьому поверсі йому теж все було відомо, але дивувало його інше – чому вона сама не здогадається?
Ні, йому від роду лише місяць і то він знає, як це приємно, коли мама тебе облизує, дозволяє полежати біля себе, ніжно муркоче. Але цей чоловік, що навідує дівчину, він не муркоче, і кошеня точно знає, що він не вміє цього робити. Проте, дівчина вже на повну готується до весілля, кошеня не раз чує, як вона розмовляє то з одним салоном, то з музиками, то щось замовляє. Кошеня певне, що дівчина дуже добре вміє муркотіти і хоче мати маленьких діток аби ніжно їх тулити до себе і співати колискові.
Якось мама не прийшла і кошеняті стало дуже сумно, воно вийшло кликати маму і натрапило на дівчину і її хлопця.
– Дивися, яке воно безпомічне, давай його візьмемо собі.
– Ще що. Я не терплю безладу в хаті і котам не місце в квартирі, вони дикі тварини і мають жити на вулиці.
– Але ж воно ще маленьке.
– То й що? пішли, ми маємо встигнути до моєї мами, вона не терпить запізнень.
Кошеня розуміло, що дівчина не вибере його, адже вона не хотіла бути самотня, тому й бігла вкотре до свекрухи вислуховувати як правильно піклуватися про її сина.
Дівчина сиділа прямо на стільці, слухала як саме треба варити для Ігоря суп, щоб не дуже жирний і обов’язково зі свіжою зеленню, яка є запорукою міцного здоров’я.
Їй і так не виходило з голови те голодне кошеня, а лекція про корисну їжу тільки посилила ці думки. Тепер вона має все життя ідеально готувати суп, викладати на стіл з білою скатертиною і підскакувати за найменшого поруху брови за сіллю чи чорним хлібом. А насправді, дівчина не любила готувати, вона могла й бутербродами обійтися.
Колись їй мама говорила, що людина не може бути вибірково добра, вона або така є, або ні. Не можна бути доброю до одного і не помічати іншого. Чи помічає її Ігор? Якось вона мала температуру, але Ігор наполіг, що вони мають піти в театр, бо він не буде здавати квитки, його не хвилювало чи може вона в той чи інший час прийти, вона мала це зробити і все.
Ігор думав, що вона просто має такий характер, поступлива і мовчазна, а дівчина просто ніколи не була в таких стосунках, їй дуже хотілося мати поруч людину, кА буде її любити, адже її батьків вже нема і нема нікого рідного. А так хочеться прийти додому, щоб тебе там хтось чекав, хтось відчиняв двері і казав:
– Та скільки можна дзвонити, йду я. йду, – і повільно шаркати ногами.
Ні мами, ні бабусі, ні тата… Ніхто не бурчить, що у неї така звичка натискати на дзвінок і не відпускати, але їй просто подобалася їхня мелодія і вона її слухала через двері.
Вона й зараз, коли щось не лагодиться в житті, натискає на дзвінок і слухає ту мелодію, а вже потім відкриває двері.
– Цікаво, чи коти вміють відкривати двері?
– Що?, – спитав здивовано Ігор.
– Я сказала це вголос?, – дівчина раптом засміялася на весь голос.
Далі поклала лікті на стіл і сіла, як зазвичай на ціле крісло… і їй стало незручно тут сидіти, навіть не радувала реакція свекрухи на лікті… тут не було нічого, що б могло її радувати, а вона й не бачила.
Тоді вона попрощалася, перепросила за незручності і побігла шукати кошеня.
Кошеня тепер радо муркоче – у нього справжній дім, у дівчини скоро буде своє маля, а її чоловік вважає, що дитина має змалку жити з тваринами, це загартовує.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота