Отже, уявіть собі: ми з чоловіком одружені три роки, і ось вперше їдемо на ніч у гості до його батьків. У свекра — ювілей, велика подія. Ну, як велика… Квартира у них маленька, але це не завадило запросити всю родину. Так що ми, молоді, вирішили не відставати і теж приїхали.
Свекруха, до речі, зустріла нас, як годиться. Поцілунки, обійми, компліменти:
— Ой, як ти схудла! — каже мені. І тут же додає: — Але виглядаєш втомленою. Невже мій син тебе зовсім не береже?
Ну, це її стандартний набір фраз. Мабуть, десь у неї є блокнотик зі списком, щоб не забути нічого сказати. Але я терпляча, усміхаюся:
— Ні, що ви, все чудово!
Свято пройшло нормально. Тобто, як зазвичай: багато їжі, багато тостів і дуже багато розмов про те, що “у наші часи все було інакше”. Але найцікавіше почалося ввечері, коли дійшла черга до ночівлі.
— Мамо, а де ми будемо спати? — питає чоловік.
— Ну як де, синку? Тобі я постелила на дивані, а твоїй дружині — на підлозі.
Я спочатку подумала, що це жарт. Ну не може ж доросла жінка серйозно пропонувати невістці спати на підлозі в гостях! Але ні, обличчя у свекрухи було абсолютно серйозним.
— На підлозі? — перепитала я, намагаючись тримати себе в руках.
— Ну так. У сина ж спина хвора. Йому не можна на підлозі.
Окей, думаю. Я все розумію: у когось спина хвора, у когось логіка. Але ж це… як би це м’якше сказати?
— Коханий, може, ти поступишся мені диваном? — звертаюся до чоловіка, намагаючись залишатися спокійною.
— Ну… мама сказала, що я маю спати на дивані, — відповідає він.
Мама сказала. Мама сказала! У цей момент я відчула себе не те що на підлозі, а десь глибоко під плиткою.
— Добре, — кажу, — давай розбиратися. Диван вузький, спати вдвох на ньому неможливо. Але я твоя дружина, чи не так?
— Ну так, — вагаючись, відповідає він.
— А твоя мама… ну, вона ж не з нами живе, чи не так?
— Ні, не живе.
— Тоді чому ти досі слухаєш її більше, ніж мене?
Чоловік замовк. А свекруха, яка стояла поруч, вставила свої п’ять копійок:
— Та що ти таке кажеш? Син усе правильно робить. Він мене поважає.
“А мене, значить, ні”, — думаю. Але не кажу цього вголос. Натомість вирішую застосувати іронію:
— Знаєте, мабуть, це такий новий рівень родинних стосунків. Хтось отримує в подарунок від чоловіка ювелірні прикраси, а я — підлогу. Ексклюзивний варіант!
Група підтримки у вигляді свекрухи не оцінила мого гумору. А чоловік… він просто знизав плечима.
— Ну, давай спати вже, — каже.
І ось, я лежу на підлозі, на килимку, який, здається, ще пам’ятає молодість свекра, і думаю: що ж буде далі? Це ми лише три роки одружені, а вже такі “сюрпризи”. Що мене чекає через десять років? А через двадцять? Чи це я тепер завжди маю возити із собою надувний матрац і спальний мішок, як у похід?
Вранці, коли я прокинулася з відчуттям, ніби мене викрутила пральна машина, свекруха запитала:
— Ну як ти спала?
І я, звісно, відповіла:
— Чудово! Відчула себе справжнім туристом. Ще б багаття розпалити і зварити кашу — ідеально було б.
Свекруха знову не зрозуміла жарту. Але я вже й не сподівалася.
Чоловік, до речі, виглядав дуже бадьоро. Мабуть, диван йому таки допоміг. І знаєте, що він сказав перед нашим від’їздом?
— Наступного разу, мабуть, треба купити для тебе м’якший килимок.
Наступного разу? Килимок?! Друзі, ось я і звертаюся до вас: це нормально? Чи це я просто щось не розумію? Що мене взагалі чекає у майбутньому? Поділіться своїми думками, бо я вже не знаю, сміятися чи плакати.
